Читати книгу - "На скрижалях історії"

— Значить, билися тут наші кінотники Сікорського з махновцями, — зазначив Войтенко.

Довго ще блукають по степу разом із хуртовиною, у цьому чорному океані, збившись із напрямку. І хто знає, куди їх виведе сліпий випадок. А ніч не дає зазирнути в далечінь, чутно лише, як завиває вітер у безмежному степу та підвивають йому десь недалеко сіроманці — голодні вовки.

Знічев'я крізь віхолу затремтів десь там попереду, сніпчик тьмяного, затуманеного сніговим вихором світла. Попрямували на вогник, на серці радість і тривога одночасно, бо страшно одинокому вночі в степу блукати в таку негоду, кортить до гурту, до людей. Підійшли ближче. Укляк на рейках паротяг, усередині гомонять, дверці зачинені. Постукали.

— Кого там нечиста носить?

— Пустіть погрітися! — попросилися.

Жбурнувши попередньо рушниці під колеса, козаки влізли в паротяг. У ньому два чоловіки. У першому одразу можна було впізнати машиніста. Інший у білій високій шапці, накинутому на плечі кожусі з білої вовни сидить у закутку на ящику. Одягнутий у чумерку, підперезаний очкуром з металевим набором на ремені й кобурою з пістолем. З-під шапки чуб спадає до плеч чорними хвилястими косами, насуплені брови. Глянув на них, ще більше насупився:

— Чого застигли як холодець?! Служите Петлюрі, собачі сини?! Я вже одного такого верховода знищив, і цього таке жде. Якийсь дурнуватий Симон Петлюра, неграмотний, намагається вилізти вище до сонця, замислив бути царем на Україні?! Брешеш, вражий сину! Не буде підкорятися тобі Україна! Ось не сьогодні-завтра буде тут Денікін, він його зітре в порох.

— Нас Петлюра мобілізував, через те ми в нього, — почав винувато оправдовуватись Войтенко.

— Хто ж дав йому право мобілізувати людей до себе в банду? Ось у мене люди служать усі по добрій волі.

Опісля цих слів Іван врешті докумекав, що перед ними сам «батько» Махно, уперше бачить його. А той відсунув віконце, засюрчав у сюрчок як у поліцейського. З'явилися два махновці, які охороняють з обох сторін паротяг і дві теплушки. Їм «батько» наказав:

— Візьміть оцих петлюрівських собак, яких ми тільки що спапашили, відведіть за оту посадку й там відправте до Господа-Бога, менше на світі буде всякої сволоти-дармоїдів, — і випхнув обох козаків надвір, як якийсь непотріб.

— Гаразд, батьку! — гаркнув там хтось, напрочуд знайомим Іванові голосом.

Світло з дверцят паротяга освітило обличчя махновця, який з'явився на виклик батька Махна. Іван з несамовитою радістю вмить упізнав свого сусіда Василя Власенка, з яким разом утікав від гетьманської варти з Вербівки.

Бранців повели в темряву, у степ. По дорозі Василь обізвався:

— Аж ось де ми з тобою зустрілися! Ми зробимо так: тричі вистрелимо та й тільки, батько почує й повірить, що вас розстріляли. А теперечки скажіть, де ж ваша зброя?

— Кинули ми свої рушниці між рельси під паротягом.

Хлопці Махна дали три постріли вгору. Іван побіг, квапно забрав зброю й махновці спровадили їх у морозну темінь у напрямку на Лозову.

Довкола зависла густа, непроглядна ніч і пітьма, як дьоготь. Вони ледь-ледь розрізняють один одного.

Хоч вітер січе в обличчя, козаки прямують упевнено на світло, що підіймається над вокзалом. Знають, що вся їхня гайдамацька братія спочиває після переполоху, який зчинив батько Махно. Навкруги стоїть тиша, лише віхолить завірюха.

«Обычная советская ложь

Москва, 30-12. Советское правительство объявляет, что оно не ведет никаких воених операций на Украине. Война на Украине есть война гражданская против контрреволюционеров Украины.

Узимку 1918 року сипле сніг мов стеле килим. Україна опинилася в кільці фронтів, з усіх сторін оточена ворогами, з них найгрізніші росіяни й поляки. Українські та білоруські землі вони вважають, збунтованими своїми колоніями, які слід жорстоко приборкати й повернути в своє ярмо.

Порушивши власний Декрет про мир та взяті на себе міжнародні зобов'язання, Совітська Росія напала віроломно й підступно на Українську Народну Республіку з північного сходу. На заході розгорілася українсько-польська війна за Галичину й Волинь. Тільки-но відновлена німецькими руками незалежна Польща стала на шлях збройної агресії проти українського народу і його держави.

З південного сходу Україні загрожує Добровольча армія російського генерала Денікіна, яка бореться за відновлення «єдиної і неподільної» Росії. Союзні денікінцям війська європейських країн Антанти опанували район Одеси, Миколаєва й Херсона. Вороже налаштовані до українців румуни, окупувавши українську частину Буковини та Молдови, хижо чатують над Дністром.

30 листопада 1918 року в прикордонному місті Суржа на Курщині більшовицький командир українського фронту Володимир Антонов-Овсієнко наставляє червоноармійців:

— Проти нас стоїть тридцятимільйонний народ, імена яких неможливо вимовити, зовнішність яких така, що їх потрібно вбивати без усякого милосеря й пощади. Це звірі... з ними не можна поводитися як із порядними людьми. У нас кров краща, сердце твердіше, нерви міцніші... Ми повинні вичавити все можливе з України, щоб посилити військовий потенціал Росії.

Адольф Гітлер би плакав, але про подібне для німецького Рейху він тоді ще навіть і не мріяв.

Навала Росії силами 8-ї совітської армії, під командуванням