Читати книгу - "На скрижалях історії"

З Білгорода на Харків і далі на Ізюм та Куп'янськ наступає так звана 2-а Українська повстанська дивізія. Вона складається з Московської робітничої дивізії, 43-го Пітерського робітничого полку, 2-ї Орловської бригади, загону більшовицького пройдисвіта й авантюриста Інокентія Кожевнікова (7 тисяч казанських татар і башкирів), дагестанського загону Яшвілі, бригади інтернаціоналістів (китайців, латишів, угорців, чехів).

Мерехтить в очах, від різношерстості цих «українців». Очолює 2-у українську дивізію «щирий українець» — інтернаціоналіст В. Ауссем. Це національно строкате й дике воїнство люди називають не інакше як «вовками» за їх надзвичайну лютість, ненажерливість і вроджену тягу до грабежів, розбоїв і насильств [25, 83-84].

У Глевасі під Києвом одна бідолашна селянка, наслухавшись: «в бога й зверх бога, у шістнадцять верств твою матір» і, випровадивши незваних «гостей», бідкалася:

— Господи милостивий, що це за люди? Це нечиста сила. Це злодії якісь. Дивіця, — з тими (вона має на увазі українців-галичан), було, і побалакаєш як слід, і дарма, що вони ніби кажуть «чужі», але як говориш з ними, то неначе зі своїми, сільськими. А це — як татарва, та скажені, мов чорти, та й, надісь, і командує ними таки той, лукавий, бо хіба не казав мені: «Викинь ікони з хати, а то поб'ю!».

Армія Української Народної Республіки вдвічі менша, а регулярні частини лише половина її військ. Командувачу військами Директорії на Харківщині полковнику Болбочану Київ нічим не допомагає, навпаки, ще й забороняє чинити опір російській орді. Ударом у спину стало й повстання партії українських соціалістів-революціонерів-боротьбистів, які уклали союз із російськими більшовиками.

Кордони з Росією захищає від червоної навали Запорізька дивізія в складі чотирьох полків — Дорошенківського, Кармелюківського, Богданівського й 3-го Гайдамацького. Останній обороняє Донбас. Українські частини 2 і 3 січня 1919 року в 17 ешелонах направлені через Ізюм на Харків.

Оскільки в Україні більшовики власними силами не спроможні захопити владу, то війська 2-ї Української совітської дивізії з Росії просуваються вглиб Харківщини, підступно маскуючись під повсталих українців.

За попередньою домовленістю, у міста першими входять місцеві комуністи-повстанці, услід за ними окупаційні війська Росії. Цим камуфлюється російська окупація й створюється враження, що «проганяють» українську владу самі українці. Москва намагається переконати весь світ у тому, що в Україні начебто розгорілася громадянська війна, а вторгнення військ Росії — це лише така собі «миротворча операція».

Гируючи по території України, ця орда спустошує, грабує в селян і усього населення їхнє майно, складає на вози, вантажить у захоплені потяги й відправляє в Росію. А взамін після себе залишає в охайних українських помешканнях полчища вошей, до того ж особливих — тифозних, «ядрьоних совдепівських».

Україна московське керівництво перш за все цікавить як постачальник дармового хліба для населення Росії. Голова Совнаркому В. Ленін надсилає в Харків одну за одною телеграми ще з 1918 року: «Ради бога, уживайте найенергійніші й революційні заходи для присилки хліба, хліба й хліба. Інакше Пітер може здохнути. Ради бога!». Росія «визволяє» Україну не для українців, а для себе. Силою зброї більшовицький уряд хоче здобути, за висловом В. Леніна, «хлібородні місцевості й райони добування вугілля».

Червона Армія вже зовсім близько... Іван чує, як неподалік гримлять її канонади... Наказано залишити Лозову й рухатися на Полтаву. Може, в Полтаві таки трапиться передих. Тільки тилу ніде немає... Щохвилини лунає команда: «До зброї!». Сплять не роздягаючись, у патронтажах. Після крику вартового хапають зброю й вибігають у степ, у якому скрізь на них чатує смерть...

5 січня 1919 року в'їхали до Полтави. Невдовзі місцеві більшовики підняли повстання, до вечора йде бій. Згодом поперла в наступ регулярна Червона армія й ешелони Української Народної Республіки з боями відкочуються до Кременчука. Запорізький корпус зі штабом закріпився тут, щоб нарешті зупинити агресора.

Наразі їх курінь повели в баню. Звідти повертаються вимиті, у строю чітко під хитання багнетів співають гайдамацьку пісню. Полягали в теплушці розслабилися, хтось знічев'я затіяв гутірку:

— Оце непогано було б і сто грам випити! Десь я читав, що навіть Суворов повчав своїх солдат «що останні онучі продай, а сто грам після бані випий!».

Одного з ветеранів полку, колишнього студента-історика, ця згадка про Суворова зачепила за живе. Він, примруживши ліве око, що, напевно, повинно було означати: «ех ти, неуч» і повільно так, карбуючи кожне слово, як професор на кафедрі, почав:

— Коли б ти детальніше вивчав його справжню біографію, то знав би, що саме за знищення українців і придушення Коліївщини він отримав звання генерал-майора. У дійсності цей недоробок був зачуханим, психічно хворим алкоголіком і солдатських онуч пропив до біса й більше. За це його періодично витурляли в три шиї з російської армії. А якщо ти почнеш мене запитувати про його так звані «перемоги», то я тобі відповім словами німецької шльондри, у народі більш відомої як російська цариця Катерина II. Услухайся у слова, які вона власноруч написала в листі до відомого французького філософа Вольтера, цитую дослівно: «Є в мене великий козацький ватажок, звати його Петро Калнишевський, виграє він для мене битви одна за одною й скоро переможе Туреччину».

От такою-то була історія насправді! А поки українці козаки-запорожці воювали «турка», Суворов, «великий» російський полководець, дрихнув п'яний. Другий «великий» козак-невдаха Грицько Нечеса, більш відомий як Григорій Потьомкін, фаворит-полюбовник шльондри Катерини II, по сумісництву російської цариці, розважався з повіями, звезеними до нього з усієї Східної Європи.

Коли запорожці перемагали в битвах і