Читати книгу - "595 днів совєтським вязнем"

Замічу ще, що з Шиманським, який, як член польського ген. штабу, брав офіційну участь у різних імпрезах і парадах, між іншим у похоронах Гінденбурґа як представник польської армії, на Лубянці очевидно рахувалися, звязуючи з його особою якісь пляни. Це було видно м. ін. і з того, що він мав додаткові кращі харчі, а до того за дозволом вищого начальства міг звязатися зі своєю дружиною і доньками у Швайцарії, від яких одержав таки на Лубянку два листи. По закінченні війни до мене були дійшли слухи, що полк. Павло Шиманський перебував в Англії.

Мої останні два слідчі. — Закидають на мене пастку, чи хочуть випробувати? — «Не прошуся до Львова, ні тим більше до Відня». — Що думав про мою долю і моє майбутнє інж. Штейнман. — У фризієра і перед старосвітським фотографічним апаратом. — «Був у нас Хмельницький, але був і Мазепа». — Хто був мій слідчий Дикий. — «Пишіть усе добре, що знаєте про д-ра Старосольського і ред. Квасницю». — З чим я став рахуватись і в що вірив підсвідомо.

По новім році 1940/41 покликали мене одного дня знову на «допрос» і я опинився перед двома новими слідчими: старшим, росіянином, і молодшим, українцем. В ході їх допитів я довідався, що старший називається Козлов, а молодший. Дикий. Це були останні слідчі, що вели мою справу на Лубянці.

Як колись Зайцев і Кудря, так і ці слідчі не підносили поправді ніяких замітів дотично моєї минулої діяльности у Львові. Чи бували вони теж у Львові, як їх попередники, щоб зібрати якісь дані про мене та інших заарештованих львівських українців, не знаю, але справу мою знали добре і знали теж, що я сиджу в тюрмі без статті (параграфу). Спершу допитувались, як це воно сталося, що я сиджу так довго без статті, а згодом, чи мені не сприкрилось писати постійно «заявлєнія» про те, що я почуваюсь невинним, до різних інстанцій. На це я казав, що користаю тільки з прислуговуючого мені права та домагаюся приспішення слідства, яке затягнулося в безконечність.

Вже в часі чергового переслухання я зорієнтувався, що мої слідчі стараються або закинути на мене пастку, або мене випробувати, або одно і друге. Я заявляв у слідстві нераз, підкреслюючи завжди свою невинність, що не прошуся до Львова чи взагалі до Галичини, хоч як я цього в душі гаряче бажав, а просив тільки, почуваючись під фізичним оглядом чимраз слабше, скінчити яко мога швидше мою справу і дати мені змогу віддихати свіжим повітрям та бути на сонці. Я знав добре, що якби я так висловив був бажання, що хочу вернутись до Львова, то це могло б викликати у слідчих підозріння, що я по звільненні й повороті до Львова стану думати про якісь звязки з тими людьми, з якими працював до війни, і, чого доброго, може й про втечу за Сян, під німця. Треба знати, що в тих часах, у перших місяцях 1941 р., совєтсько-німецькі відносини починали вже наявно псуватись і большевики ставали супроти німців чимраз більше настороженими. Це було далеко на те, що я бачив і чув у першій фазі слідства, коли то мої слідчі просто захлистувались від совєтсько-німецької дружби і «братерства зброї» та заявляли отверто, що установлені в умові Молотова-Рібентропа нові кордони в центрально-східній Европі вічні, і що Польща, як самостійна держава, вимазана з карти Европи раз на все. Тепер слідчі співали іншої пісні. Вони не скривали вже ворожого відношення до Німеччини, яка починала викликати в Совєтськім Союзі — страх.

Тож коли мої слідчі розпитували мене тепер про моїх давніх знайомих у Відні, я зрозумів добре, до чого вони прямують, і казав, що не вдержував з тими українцями-віденцями, яких вони мені називали, ніяких звязків від часу, як вернувся по першій світовій війні з Відня до Львова. А коли я раз почув несподівано запит, чи не мав би я охоти виїхати до своїх знайомих у Відні, я відкинув саму цю думку з обуренням. Я сказав, що німців я мав нагоду давно пізнати, ще в роках першої світової війни і повоєнної еміграції, і знаю добре, які вони «приятелі» українського народу та взагалі всіх словян. А між давніми знайомими українцями у Відні не маю чого шукати, тим більше, що це вже чужі мені люди, бо минуло понад 15 років, коли я їх востаннє бачив. Моїм бажанням — казав я — є працювати між своїми і для свого народу на своїй рідній землі, а не тинятися на чужині, де мене не може чекати нічого доброго.

Не знаю, чи слідчі повірили в мої слова. Мабуть не дуже, бо ще кількома наворотами бажали упевнитись, чи я, може, не симпатик німців, хоч я дійсно ним ніколи не був. Потім залишили німців у спокою, а стали питати про відношення до покійного Євгена Коновальця та людей з українського підпілля. Я заперечував якенебудь знайомство з полк. Коновальцем, хоч знав його добре ще зперед першої світової війни зі студентських часів, коли то він очолював IV. Секцію при Українськім Студентськім Союзі у Львові, яка гуртувала студентів університету — членів і прихильників Української Національно-Демократичної Партії (пізнішого УНДО). Так само заперечував я якінебудь звязки з українською підпільною націоналістичною організацією, хоч з деякими її провідниками на краєвому терені я знався дуже добре.

Про хід слідства в моїй справі я інформував постійно вязнів у моїй камері, якими — як я вже подавав попередньо — в останніх місяцях були тільки полк. П. Шиманський і замнаркома інж. Штейнман. Останній, слухаючи мене, запевняв, що я або вийду зовсім на волю, або дістану вільну зсилку. Він казав теж не журитися, бо працю з моїм знанням, зокрема ж чужих мов, я знайду всюди легко; очевидно — не в журналістиці, про що не могло були й мови, бо в Совєтськім Союзі працюють в журналістиці особливо довірені люди, майже виключно члени комуністичної партії, а як учитель, бухгальтер (у часах першої світової війни я скінчив у Відні кооперативно-бухгальтерійний курс), або в інших ділянках життя. Штейнман казав теж нераз, що в Совєтськім Союзі є ще багато добрих людей, які такому репресованому, як я,