Читати книгу - "Сусід"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Розумію, що вже не довго лишилось. Чомусь ця думка добавляє мені енергії і… радощів. Аби приховати свій новий, ще не висмакуваний для себе самої і для чужого ока стан, намагаюсь чимось зайнятись.
Йду на кухню. Відрухово знімаю з полиці зошит з кулінарними записами. Мабуть, ще баці моєї подруги. Такий старий. Пожовклі сторінки, вкриті де-не-де жирними плямами, розлітаються як сполохані голуби з-під ніг. Беру перший, що до мене найближче.
Струдель з яблуками.
250 гр муки, 1 невелике яйце, 1 ст.л. розтопленого маргарину, 6 ст.л. теплої води, дрібка солі, оцет.
О! Якраз те, що потрібно. Продукти нехитрі — все можна знайти й в чужому помешкані. Завзято беруся до справи і через годину квартиру наповнює неперевершений запах печених яблук з цинамоном.
Не знаю який він на смак, але на вигляд вже мені подобається. Вагаюсь чи вкраяти собі скибку чи ні. Вирішую не псути краси і різати при Оресті.
Далі йду до кімнати і вкотре перескладую свої нечисленні пожитки. Дещо вирішую викинути. Зі мною виразно щось коїться, але що саме не можу збагнути. Можливо, передчуваю весну? Хай так. На цьому й зупинюсь. Більш детальним вивченням свого стану займусь трохи згодом.
Рештки дня проводжу біля вікна, спостерігаючи за людьми. Останім часом це єдина моя розвага. За цим заняттям і застає мене дзвінок, до надтріснутого звуку якого, мабуть, так і не доведеться звикнути.
Йду відчиняти. Так і є — Ореста.
Всміхається. Трохи винувато, наче наперед перепрошує за свою цікавість. В сусідки загоряються очі, коли бачить на столі штрудель. Цілесенький. З хрумкою коричневою шкуринкою.
— Штрудель? Ви?
— Умгу. — Задоволена її реакцією.
— Мабуть, я ще домашнього й не їла. Тільки чула яким він може бути смачним.
По тому як зручно вмощується на «свою» табуретку, як сплітає на колінах пальці, розумію, що приготувалась слухати. Але в мене на неї інші плани.
— Як ти думаєш… — звертаюсь до дівчини, наливаючи в горня чай з ромашки і меліси в рівних пропорціях. — Олександр любить тебе так само як ти його?
Ореста вмить ніяковіє, вкриваючись, наче лускою, червоними плямами. Враження — наче я застала її в лазничці за найінтимнішим туалетом. Рогублено совгається на стільці, сама, мабуть, того не зауважуючи.
— Думаю, що так. Сама не знаю… Хотілось би вірити, що саме так воно і є. — тепер вкривається червоним кольором геть вся. Здається, навіть руки робляться багряними.
Зводить на мене свй повний нерозуміння і ледве чутного ляку очі. Хоче мабуть второпати що тут відбувається. Мабуть, хоче побачити мій усміх, зрозуміти, що я з тим питання не навмисне, що так, пожартувала.
Не вступаюся. Не продовжую розмови, не переводжу діалог в інше русло. Краю величенький шматок струдля і кладу його Оресті в тарілку.
Дівчина, мов у ві сні, замість дякую, киває головою.
Наступний шматок опиняється в тарілці, що стоїть переді мною. Ех, запізніло шкодую, що не приготувала теплої поливки. З неабияким подивом ловлю себе на тому, що повертаюється моє смакування кулінарними витрибеньками.
— Часом я над цим задумуюсь. Інколи мені здається, що якби я перестала проявляти ініціативу, то наші стосунки застиглт б, як розгойданий маятних, в якого з часом затухають коливання.
Настає тиша.
Спостерігаю як жарівка золотистим горошком покоється на дні мого горнятка.
Я так і думала.
Можна припиняти допит.
— Пологи наступили на два місяці швидше ніж передбачалося. — Пора дати дівчині те, за чим вона прийла.
Ореста здивовано звела на мене свої чорні очі в яких виразно читалось здивування і… полегшення.
— А-а-аа… — Мало не проспівала вона. — То ви про себе.
— Так. Серед ночі відійшли води. Я прокинулась від того, що мені сниться, наче я потопаю в якомусь темному зловіщому але дуже теплому океані. Налякалась. Не було часу думати, тож я зателефонувала на станцію швидкої допомоги. Незнайомий голос кілька разів спитав, чи в мене все гаразд і чи нічого серйознішого не сталось. Я заперечила. Голос обіцяв, що машина ось-ось прибуде.
Минуло десять хвилин, двадцять, пів години. Ніхто за мною не приїжджав. Мене огорнула паніка. Не знала що робити. Ще й до того боялася позвонити Володимиру. Було дуже рано, він ще міг спати. Та й що він мені міг помогти за тисячі кілометрів.
Вбрала своє єдине сіре пальто. Натягла спідницю пісочного кольору поверх нічної сорочки. Взула чоботи на голу ногу і… попленталась пішки. Зі своїх спостережень знала, що до роддому метрів чотириста…
Ореста обережно, аби не стукати виделкою до тарілки, намагалась скуштувати штрудель. Після мої слів зброя випала з її пальців. Вона враз зіштивніла й так і сиділа, втупившись в блюдце з акуратно відділеним шматочком на ньому.
— Дорога до роддому виявилась для мене нескінченно довгою. Непосильною. По внутрішній стороні ніг продовжувала текти рідина. Не сильно. Рівно стільки, аби залишався мокрим слід, який безжалісно холодив вітер. Від того робилось незатишно і, як не куталась в куце пальто, не могла зігрітись. Вже під лікарнею відчула, що в чоботах стало мокро.
О цій порі будівля виглядала непривітною і порожньою. Великі двері зі скла, наче у нас не буває зими. Зраділа і піддала ходу.
Розчарування наступило відразу як тільки опинилась в приміщенні — тут було так само зимно як на вулиці. Вся різниця лише в тім, що сюди не задував вітер. Роззирнулась. Не могла второпати куди ж далі. Захотілось сісти отут, в холі роддому. Згорнутись калачиком, заплющити очі, щоб сховатись від страху, від розпачу, від себе.
— Ви до кого? — Неприязне за моєю спиною. — Ще день не почався, а вони вже пруться. Відвідують…Так, ніби нічого робити. Мий тільки за ними…
— Я… Я
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сусід», після закриття браузера.