BooksUkraine.com » Бойовики » Погана 📚 - Українською

Читати книгу - "Погана"

166
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Погана" автора Хлої Еспозіто. Жанр книги: Бойовики. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 45 46 47 ... 66
Перейти на сторінку:
на підлозі спальні. Збираю та натягаю його. Трусики «Прада». Шкіряні штани. Шкіряні туфлі. Чорна шкіряна куртка. Я розглядаю себе у дзеркалі на повний зріст. Пальцями проводжу по волоссю. Рожева фарба почала вимиватися. Треба її поновити. Не зараз. Є справи значно терміновіші та важливіші за моє волосся. Я стираю вчорашню туш, лизнувши кінчик пальця, і мащуся консилером, щоб приховати синці – сині й зелені – на моєму новому носі. Багряна помада. Ще більше туші. Довершую образ дзеркальними окулярами. Натягаю старого капелюха Ніно. Мов франт, збиваю його на бік. Потім на другий. Він неперевершено доповнює моє світло-рожеве волосся.

Так.

Я готова до Динаміта.

Я готова знайти свого чоловіка.

Ніно шкодуватиме, що зв’язався зі мною. Шкодуватиме, що ми взагалі зустрілися. Я знайду його та вкладуся з ним у ліжко. (Ми швиденько. Іще одненький раз. Я на це заслуговую.) А тоді, коли йому здасться, що він у безпеці, коли він вирішить, що нічого йому не загрожує, – я його вб’ю, повільно та болісно. І тоді він зникне.

Я ретельно перевіряю годинник із зозулею. Гроші досі всередині, це добре. Але сьогодні мені не потрібен зайвий вантаж. Я не можу тягати за собою все це барахло. Мені, може, доведеться спішно зникнути. Я, може, ніколи й не повернуся.

Хапаю банкноти з годинника та запихаю їх у свій ліфчик пуш-ап. Що ще? Що ще мені може знадобитися? Я оглядаю кімнату. Я не можу взяти з собою весь цей одяг, змазку, електричну зубну щітку… Усі ці речі важкі, громіздкі. Вони гальмуватимуть мене. Треба розсудливо обрати найнеобхідніше. Я б хотіла прихопити ножа для м’яса, але на кухні немає більш гострих ножів. Я вже там шукала. Я беру ерекційне кільце, презервативи, цигарки та паспорт. Паспорт сестри мені більше не потрібен, усі знають, що вона ґиґнула. Я застібаю сумочку. Що ж, зробімо це. Я запалюю цигарку.

Навшпиньках крадуся до кімнати Доменіко та перевіряю, чи він іще спить. Він лежить у ліжку з моєю мамою, а Ерні куняє між ними. Малюк притискається до обличчя Доменіко, посмоктуючи свій крихітний пальчик. Вони – уособлення щасливої родини. Я досі не можу повірити, що Доменіко подобається моя мама. Може, він захоплюється некрофілією? Ну що ж, либонь, кожному своє.

Бідолашний Ерні, я знову кидаю його. Це вже вдруге. Не можу позбутися провини через це. Залишити його з моєю звихнутою матінкою й цим довбаним психопатом. Бідній дитині знадобиться серйозна терапія. Напевно, навіть глибша, ніж мені. А знаєте що? Я візьму його з собою. Не хочу, щоб він був у моєї матері. Я всиновлю його. Це чудовий план. Викраду хлопчика, знайду телефон Ніно та номер Динаміта. А ще прихоплю пістолет.

Під скрегіт мостин крадуся до кімнати й озираюся, шукаючи зброю Доменіко. Порпаюся по кишенях його піджака, але вона не там. Чорт. Мобілку Ніно теж не можу знайти. Не бачу її ані на тумбочці, ані на зарядці десь біля стіни. Куди, чорт забирай, він її подів? Вона мені потрібна для втілення мого плану.

Я об заклад готова побитися, що Доменіко спить із пістолетом під подушкою. Я знаю, що на його місці саме так би й робила. Може, і телефон, і пістолет саме там? Варто туди зазирнути. Я підкрадаюся до ліжка, вдивляюся в його звіряче обличчя. Він хропе голосно та гуркітливо, як, мабуть, хропуть огри. Він, здається, глибоко спить. Чорт забирай, спробую. Я просовую руку під подушку, поволі, поволі, дюйм за дюймом. Він повертається й затискає мою руку. Його ніс за дюйм від моїх цицьок. Якщо я зараз ворухнуся, він обов’язково прокинеться… Ну що ж, не вийшло.

– Бля, – ледь чутно вимовляю я.

Мама прокидається.

– Алвіно? – каже вона, протираючи очі й сідаючи.

Її голос мов голками впивається в мої барабанні перетинки. Якось іще типу ранувато для такого лайна. Вона вдягнена в мереживну яскраво-червону нічну сорочку. Її макіяж розмазаний, волосся скуйовджене. О Боже. Моя мама й Доменіко. Цього я ніколи не зможу розбачити. Я заплющую очі, але перед ними вперто стоїть величезний ерегований член Доменіко. Він навічно закарбувався на моїй сітківці. Типу якоїсь фалічної заставки, яку я не можу видалити. Я спішно розплющую очі назад.

– Привіт, мамо, – кажу я.

Доменіко перевертається, і я вивільняю свою руку.

– Ви добре вночі провели час? – запитую я. Ну звісно, добре, я ВСЕ чула.

– О, так. Дякую, – говорить вона.

Фе. Посткоїтальний кайф.

Я зиркаю на свиноподібне обличчя Доменіко, але він глибоко спить і вихропує.

«Де в вас очі? Не звіть любов’ю це»[123].

Навіть я б із ним поруч не лягла.

Я чую кування свого годинника з сусідньої кімнати.

Мені дещо спадає на думку.

– Постривай, мамо, в мене для тебе є подарунок.

Я забігаю до своєї спальні та хапаю дурнуватий годинник. Вона виходить за мною в коридор. Я вручаю годинника мамі. Вона підозріливо розглядає подарунок, як саморобну бомбу.

– Ти його поцупила з бабусиного будинку?

– Ні, купила в Лондоні.

Вона переводить годинника на годину вперед і віддає його мені.

– Доменіко нічогісінько не знає про винищення шкідників. Я запитала його, як найкраще позбутися таргана, і він запропонував мені його застрелити. Ти знову набрехала, Алвіно?

– Узагалі-то це дуже ефективно. Тарганів складно нищити.

– Чому ти так рано встала? – питає вона. – Це на тебе не схоже.

– Саме збиралася вискочити по молоко.

Мама зводить брови.

– Що ж, усе буває вперше.

Я дивлюся в материні суворі очі: птеродактиль із крейдяного періоду. Я просто запитаю.

– Можна мені взяти Ерні з собою? Дам тобі відпочити. Судячи з вигляду, тобі не завадила б допомога. Ти надто стара, щоб піклуватися про дитину.

Мама хмуриться. Я її не переконала.

– Якщо Селін Діон змогла народити в літньому віці, у сорок два роки, то я зможу доглянути за своїм онуком, – каже вона.

– Але тобі за шістдесят, а не за сорок.

– Дурниці, – каже вона. – Мій дерматолог каже, що в мене шкіра як у тридцятирічної. – Це точно не так. Вона, напевно, трахається з ним. – Тобі стільки років, на скільки ти себе відчуваєш.

Я уявляю, як моя мати відчуває Доменіко. Картинка виходить типу надто графічна.

– Ну, я думаю, ти маєш дати Ернесто мені. Я трохи схожа на Бет, тож він може думати, що я його мама.

– Ха. Ти на свою сестру анітрохи не схожа. Усе, закрили тему.

– Але ж я тобі подарувала годинника з зозулею…

Ерні у спальні починає плакати. Мама повертається до кімнати.

Я зітхаю. Принаймні хоч раз вона має рацію. Мені було досить важко тягатися з тим цуценям, то що вже говорити про дитину.

Уявляю, як Ернесто в слінгу висить у мене на грудях, репетуючи серед стрілянини. Бахання рушниць. Свист куль. Ні, ні, ні, не можу я в таке впрягтися. Надто складно «мати все». Надто важко балансувати між дітьми та кар’єрою. Про що, в біса, думали ті феміністки? Либонь, у мене просто материнський інстинкт не надто сильний.

– Гаразд. Добре. Як хочеш.

Зі спальні виходить Доменіко. Він потягається та позіхає. Зсередини його рот має вигляд точнісінько як у бегемота. Бегемота з купою пломб.

– Мені треба з тобою поговорити, – кажу я.

Він зачиняє за собою

1 ... 45 46 47 ... 66
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Погана», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Погана"