Читати книгу - "Перший спалах"

Дикий гай, відблиски зір між рваними клаптями хмар. Тріскотіння хмизу, танець світла на блідо-рожевих соснових стовбурах. Пам’ятала все до найменших деталей.

Авжеж, таке не забувають. Ніколи час не зітре з пам’яті запах Олегового волосся, переплетений із ароматом гірських трав. Ніколи не забере той сповнений безмежної довіри кароокий погляд, у якому так весело миготіли язички полум’я. Той сміх, ті руки, те несподіване божевілля завжди житимуть у серці, бо саме вони допомогли Олі переродитися. А що було потім...

А потім була Лірина люлька — і хаос.

Танець, регіт, швидкість і цілковита втрата розуму. Її носило по горах, носило по травах і поміж чиїмось тілами, носило по водах і пекельно гарячих червоних вуглинах. Вона вмирала й підіймалася знову, злітала до самих зірок і падала на дно найглибшої прірви. Вона проростала в небо, а корінням впліталася в землю, гойдала на плечах місяць і кришталь небесного склепіння, а ногами збовтувала океани і реготала, дивлячись, як гігантські несамовиті хвилі поглинають все живе на землі.

А потім вона стала голосом...

Яким голосом?

Голосом, що говорив правду.

«Забудь про все, — закричало всередині, — немає більше нічого! У тебе більше немає дому, немає сонця у небі, та й самого неба немає. Навіть імені твого не зосталося! Ти — ніхто! Чуєш, ніхто! Ти сама себе знищила!»

Чиїсь кроки на вулиці. Болісний жіночий зойк. Двоє понурих чоловіків, що принесли страшну звістку. Татова вудочка в руках одного з них — великого й вусатого, ніби сом. Ей, дядьку Петре, чого це ви забрали татову вудочку? Він не любить, коли хтось бере його рибальську амуніцію без дозволу!

Дитинко... Твій тато...

А що мій тато? Він хапає мене на руки і підкидає високо вгору, правда ж? Дивіться, лечу! Тату, чуєш, чого ти так довго? Приходь скоріше, я тобі стільки всього розкажу! А знаєш, я сьогодні каталась на нашому цапові, аж поки він не скинув мене в кропиву. Було боляче. А потім прийшла бабуся — і накричала на мене.

А потім...

Так, Ліра знала толк у збоченнях. Бо назвати це лікуванням не повертався язик. Звільнитися від минулого, переживши його ще раз у своїй голові? Знаєм, вмієм, практикуєм! Впасти в заціпеніння, викуривши чудодійну люльку? Все правильно, потім прийде обіцяне забуття!

«Татку!...»

Шепіт, більше схожий на крик...

«ТАТКУ!!!»

Обіймаючи шию, припадала до неї холодними долонями...

Щось струменіло по щоках...

Гаряче й солоне...

...сльози?..

Липке й тягуче, із запахом намулу і нудотно-солодкавим присмаком іржі...

Назвати це лікуванням не повертався язик. Аж поки Ліра не начинила їй голову фальшивими спогадами. Своїми спогадами.

Тихо шуміла ріка...

Шепотіли верби...

Гуркотіли вітри, розривали замучене сонце криваві осінні хмари, дощі затуляли обличчя холодною пеленою сліз... А вона йшла, не зупиняючись, брела крізь павутину лісів, долаючи сплетіння озер і розлючений рев гірських потоків...

Десь тут ховалися кришталеві води дикої криниці.

Не зумівши приборкати воскреслі почуття й божевільні емоції, упала на коліна, притулилась губами до вкритої глицею землі... Солодкий запах хвої залоскотав ніздрі, покручене коріння переплуталось із сивим волоссям. Де взялася й ота давно загублена сила, забувся і вічний голоду що так нахабно напросився в супутники ще в перші дні мандрівки. За одну мить все життя пронеслося перед очима. Знову.

Вона на мить заплющила очі.