Читати книгу - "І раптом стукіт у двері"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Існують розмови, які можуть змінити людське життя. Я в цьому впевнений. Тобто мені б хотілось у це вірити. Я сиджу в кав’ярні з продюсером. Він не зовсім продюсер, тому що ніколи нічого не продюсував, але хоче продюсувати. У нього є ідея для фільму і він хоче, щоб я написав сценарій. Я пояснюю, що не пишу для фільмів, і він це приймає та кличе офіціантку. Я переконаний, що він збирається попросити рахунок, але замість цього він замовляє собі ще одне еспресо. Офіціантка питає мене, чи я щось хочу замовити, і я замовляю склянку води. Звати майбутнього продюсера Йоссефом, але він представляється Джозефом.
— Насправді ніхто нікого не називає Йоссефом, — каже він. — Це завжди Сефі або Йоссі, або Йосс, тож я надаю перевагу Джозефу.
Цей Джозеф проникливий. Він читає мене, як книжку.
— А ти зайнятий, чи не так? — каже він, помітивши, як я позираю на годинник, і одразу ж додає: — Дуже зайнятий. Подорожі, робота, писання і-мейлів.
У його манері немає ні єхидства, ні сарказму. Це констатація факту або ж принаймні вираз співчуття. Я киваю.
— Незайнятість тебе лякає? — запитує він. Я знову киваю.
— Мене також, — каже він і посміхається мені жовтими зубами. — У ній, мабуть, щось є. Щось страшне. Якби не було, ми б не розтринькували наш час на всі ці численні проекти. І знаєш, що лякає мене найбільше? — запитує він.
Я секунду вагаюся, думаючи про те, що б на це відповісти, але Джозеф не чекає.
— Я сам, — продовжує він. — Те, ким я є. Знаєш оту порожнечу, яка наповнює тебе через секунду після того, як ти кінчив? Не з кимось, кого любиш, а просто з якоюсь дівчиною або коли дрочиш. Знаєш? Ось що мене лякає: коли зазираєш у себе і нічого там не знаходиш. Не твоя звична порожнеча, а та, що цілковито руйнує твою голову... Не знаю, як її точно назвати...
А тепер він мовчить. І мені незручно з цією тишею. Якби ми були ближчими, можливо, я мовчав би разом із ним. Але не на першій зустрічі. І не після такого коментаря.
— Іноді життя мені здається пасткою, — намагаюсь я повернути його відвертість. — Іноді ти входиш кудись і потім щось змикається навколо тебе. І коли ти всередині, всередині життя, я маю на увазі, немає ніякого порятунку, можливо, крім самогубства, яке насправді ніякий не порятунок, а більше схоже на капітуляцію. Розумієш, що я маю на увазі?
— Та хуйня це все, — каже Джозеф. — Хуйня, і сценарій ти не писатимеш.
У його манері є щось дуже дивне. Він навіть матюкається не так, як інші люди. Я не знаю, що сказати після такого, тому мовчу.
— Та не зважай, — каже він через хвилину. — Твоя відмова просто дасть мені змогу зустрітися з іншими людьми, випити більше кави. І це найкраща частина цього бізнесу. Я насправді не думаю, що продюсування — це моє.
Я мусив кивнути, тому що він на таке реагує.
— Ти думаєш, що це не моє, так? Думаєш, що я насправді ніякий не Продюсер, що я просто якийсь надміру балакучий чувак, у якого є трохи батьківських грошей.
Мабуть, я ненавмисне продовжив кивати через тиск, тому що тепер він сміється.
— Ти правий, — каже він. — Або ж неправий. Можливо, я тебе ще здивую. І себе теж.
Джозеф просить рахунок і наполягає, що сам заплатить.
— А як наша офіціантка? — запитує він, коли ми чекаємо, поки проведуть платіж його кредиткою. — Думаєш, вона також намагається порятуватись? Від себе тобто?
Я знизую плечима.
— А отой чувак у пальті, який щойно зайшов? Поглянь, як він пітніє. Він точно від чогось тікає. Можливо, ми можемо замість фільму запустити старт-ап: програму, що знаходить людей, які намагаються втекти від себе і бояться того, що їх можуть знайти. Це може бути хіт.
Я дивлюся на спітнілого чувака в пальті. І розумію, що це перший терорист-самогубець у моєму житті. Потім у лікарні іноземні журналісти попросять мене описати його, і я скажу, що не пам’ятаю. Тому що я вважаю, що це щось особисте, щось, що мусить залишиться між ним і мною. Джозеф теж виживе після вибуху. Але офіціантці не пощастить. І річ не в тім, що вона чимось завинила. У терористичних актах репутація ролі не грає. Зрештою, все це залежить від кута й відстані.
— Отой чувак, який щойно зайшов, точно тікає від чогось, — сказав Джозеф і розреготався, обшукуючи свої кишені в пошуку дріб’язку для чайових. — Можливо, він погодиться написати для мене сценарій або ж принаймні випити зі мною кави.
Наша офіціантка із заламінованим меню в руці проходить, пританцьовуючи, повз спітнілого чувака в пальті.
Харч скорботнихВона вирішила відкрити ресторан одразу ж, наступного ранку після похорону. Коли Ітамар почув про це, вона думала, він вибухне.
— Ти тільки годину тому поховала свого чоловіка і вже поспішаєш продавати чорбу?
— Ми не готуємо чорбу, Ітамаре, — промовила Галіна своїм найбільш життєствердним голосом, —
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «І раптом стукіт у двері», після закриття браузера.