Читати книгу - "Поцілунок Елли Фіцджеральд"

13 червня

Ходив на Волден минулої ночі (місяць не зовсім вповні) уздовж залізниці і вгору лісовою стежкою, назад вертався дорогою на Вейланд. Останнього повного місяця берести не пропускали, не кидали глибоких тіней, а їхні обриси були не такими разючими і численними на вулицях вночі. (Я зауважив поза-позавчорашньої ночі після Тихого Плеса яка багата на світло і тіні була вода при місячному сяйві як річка і озеро Тихе Плесо хоч і віддалені між собою — відбивали світло із тьмяним миготливим полиском, як буває навесні

Вода сяє внутрішнім світлом як небеса на землі. Тиха глибінь і чистота і велич води — дивно, що людина обрала золото і діаманти — тоді як ці коштовності такі буденні. Я бачив далеку ріку під місяцем нечутну але неспинну як вдень — тиху аж до моря, наче рідке срібло відбиваючи місячне сяйво — вона лежала обійнявши землю Як віддалено вона виглядає вночі і навіть з пагорба миля по милі уділ! Так віддалік як Райська сторона! Вночі на води сходить якась наснага. І через неї небеса торкаються землі — Єдині з небом під ногами

Та я забув сказати що як дійшов до дороги повз Гончареву клуню — чи ще далі біля гончаревого Потоку — бачив місяць що несподівано повним визирнув з калюжі Калюжа звідки дивиться на тебе місяць — і все поплило з-під ніг.

Магічний місяць у супроводі зір раптово визирнув ясним оком з вікна у темній землі.

І ще я бачив тої ж ночі світіння довкола моєї тіні в місячнім сяйві, що я пояснював випадково світлішим тоном поверхні довкруг, я переносив свою тінь на темніші латки трави і бачив знов ореол і там. (Він підкреслює обрис тіні.) А тепер про останню ніч — Кілька світляків на лузі — чи сяють вони хоч і невидимо вдень — чи свічка запалена удень?

Ще не ніч доки не озвуться дрімлюги. — Коли зійшов у яр вразив перший слабкий відголосок правдивого незахмареного місячного світла на піщаний схил зі сходу тоді як обрій усе ще червонив денним зблиском західний бік — яка грань між отими двома світлами! Місячне сяйво у котрому сторіччі воно падає на землю? Сяйво місяця — було промінням росяного світанку а відблиск дня нагадував мені більш за все ніч. — То були стара і нова династії різко протиставлені — і грань поміж ними котру час не міг ухопити. — Тоді ніч стається коли денне світло відступає перед нічним Це грань відстань не визнана історією народи раюють у цьому просвітку.

Піднявшись лівим піщаним схилом — відчув тепліший струмінь повітря на щоці, наче подих вогнища.

Білі стовбури сосон що відбивали слабке світло — стоячи густо одна при одній скинувши спіднє гілля, підказували мені, що сосни то лише високі трави що здіймаються до своїх розкошланих маківок — ну а ми комашня поміж них. Надто вже вони трав’янисті.

Вітряні потоки тримають тепло сонця! Я наштовхуюсь на їхні схованки понад схилами горбів, особливо у полі чи на галявах. Чи не буває так щоб якийсь з цих вагітних подувів пережив навіть роси ночі? — Чи міг би знайти якогось що пам’ятає сонце вчорашнього дня ще й вранці. Чи б могло так статися щоб якийсь подув перебув ніч на верховинці оточеній лісом?

Ропуха належить літу Різні жаби чудово означують пори року — Скрекотуху — квакшу і ропуху — гадаю усіх їх принаймні деколи можна почути разом.

(…)

Ми не проживаємо наші життя вичерпно і повно — не наповнюєм усі наші пори своєю кров’ю — не вдихаємо і не видихаємо на повні груди аж так щоб хвилі кожного пориву натхнення сягали наших найдальших берегів — розмиваючи їх аж до самого піску що стримує нас — і звук прибою вертає до нас назад. Чому б ревові моря не стати на поміч нашому диханню. Щоб дихаючи здіймали вітер у тиху годину. Ми не проживаємо і чверті нашого життя — чому б не довіритися припливу — підняти шлюзи — і запустити усі колеса — казав бо: хто має вуха хай чує. Довіряй своїм відчуттям.

Газети висвітлюють нісенітниці, навіть коли й споріднені з тим що спостережлива людина підбере під час прогулянки одинцем. — так нібито сама публічність вивищує. Чи то вже дожилися що мусимо нагадувати про себе день у день?

У зеленої ропухи теж літній голос.

Ось чую якраз укладається ніч з відголоском може то якогось горобця? Засинає. Гімн вечірній зорі — А згодом у гущавині поквоктування ворушкої якоїсь невидимої пташки десь тут на дереві.

Дрімлюга гуде недремно.

У місячному сяйві ми недобачаємо землі під ногами — але наш денний досвід не дає нам впасти.

Ідучи Габардовою стежкою до озера (по тому як вийшов з лісу у тепліше повітря) побачив миготіння місяця на поверхні — у найближчій підтопленій бухточці снували жуки-плавунці за ними розходились світляні пасмуги. Місяцева перевернута піраміда миготливого сяйва починалася десь з