Читати книгу - "Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе"

тепер це місто дорослих, яке стало для мене мало не чужим. Усе трохи поменшало, і я гуляв по Лангелініе до маяка і назад. Коли я дійшов до району Амалієґаде, здавалося, ніби звідкись вирине що-небудь, що я визнавав уже роками і що тепер знову випробує свою могутність. Там були певні наріжні вікна, арки воріт, ліхтарі, які забагато знали про мене й погрожували мені. Я дивився їм в обличчя й дав їм відчути, що зупинився в готелі «Фенікс» і першої-ліпшої миті можу поїхати назад. Але моє сумління не заспокоїлося. У мені наростала підозра, що жоден з місцевих впливів і зв'язків поки що не вдалося подолати. Я колись потай урвав їх, незавершені. Певною мірою навіть дитинство треба довести до кінця, якщо не хочеш втратити його назавжди. Зрозумівши, що я втрачаю його, я відчув, що ніколи не матиму чогось іншого, на що можна було б зіпертися.

Кілька годин щодня я проводив у Дронінґенс Тверґаде, у вузькій кімнаті, що видавалася ображеною, як і всі наймані приміщення, де хтось помер. Я походжав між письмовим столом і великою білою, обкладеною кахлями грубою і спалював папери єгермейстера. Я вже почав кидати у вогонь зв'язані пачки листів, але невеликі пакунки були так тісно стягнені, що тільки обвуглювалися по краях. Мені коштувало зусиль порозв'язувати їх. Більшість листів мали стійкий, переконливий запах, що входив у мене, наче і в мені хотів пробудити спогади. Я не мав жодних спогадів. Інколи випорскували фотографії, важчі за інший папір, і фотографії горіли напрочуд повільно. Не знаю звідки, в мене з'явилася думка, що там може бути й фотокартка Інґеборґ. Але щоразу, коли я дивився, там були зрілі, статечні, безперечно гарні жінки, що наводили мене на інші думки. Отже, виявилося, що я все-таки не без спогадів. Саме такими були очі, в які я, коли трохи підріс, часом задивлявся, йдучи з батьком по вулиці. Тоді й вони могли з карети подарувати мені погляд, від якого я не знав, куди подітися. Тепер я вже знаю, що вони порівнювали мене тоді з батьком і те порівняння було не на мою користь. Єгермейстер, звичайно, міг не боятися порівнянь.

Але тепер, здається, я збагнув, чого він боявся. Зараз розповім, як я дійшов цього висновку. В його гаманці я знайшов давно складений папірець, що вже перетерся на згинах і кришився. Я прочитав його, перше ніж спалив. Він був написаний його найкращим почерком, упевненим і рівномірним, але я одразу помітив, що то тільки копія.

«За три години до своєї смерті», — так починався той документ, і в ньому йшлося про Християна IV. Я, звичайно, не можу дослівно повторити його зміст. За три години до своєї смерті він захотів підвестися. Лікар і камердинер Ворміус допомогли йому стати на ноги. Він стояв трохи невпевнено, але стояв, і вони вдягнули на нього стібану нічну сорочку. Потім раптом сів на край ліжка і сказав щось. Ті слова годі було зрозуміти. Лікар і далі тримав короля за ліву руку, щоб той не впав на ліжко. Отак вони й сиділи, і король від часу до часу на превелику силу й неясно проказував щось незрозуміле. Зрештою лікар заговорив до нього: він сподівався, що мало-помалу йому вдасться здогадатися, що мав на увазі король. За якусь мить король урвав його і сказав цього разу цілком зрозуміло: «Ох, лікарю, лікарю, як вас там?» Лікар насилу пригадав:

— Шперлінг, найласкавіший королю.

Але з цього вже нічого не вийшло. Король, тільки-но почувши, що його розуміють, широко розплющив своє єдине праве око і проказав усім обличчям єдине слово, яке його язик формував уже кілька годин, єдине, яке ще мав:

— Döden, — сказав він, — Döden[70].

Більше на аркуші не було нічого. Я перечитав його кілька разів, а вже потім спалив. Мені спало на думку, що батько останнім часом тяжко страждав. Так розповідали мені.

Відтоді я багато думав про страх перед смертю — не без того, щоб узяти до уваги й певний особистий досвід. Думаю, можна стверджувати, що я відчував той страх. Він охоплював мене в місті, серед людей і часто без ніякої причини. Але часто, звичайно, нагромаджувались і причини, коли, наприклад, хтось умер на лаві, а всі ставали навколо й дивились на нього, а він уже вийшов за межі страху: тоді в мене з'являвся мій страх. Або колись у Неаполі: дівчина сиділа навпроти мене в трамваї й померла. Спершу видавалося, ніби вона зомліла, і ми навіть їхали ще хвилину. А потім уже не було сумніву, що слід зупинитися. Позаду нас стояли карети й зупинили рух, наче по цій вулиці вже ніхто ніколи не поїде. Бліда, товстенька дівчина спокійнісінько б умерла, зіпершись на свою сусідку. Але мати не могла змиритися. Вона якомога перешкоджала доньці. Безладно розстібала одяг і лила щось у рот, що вже нічого не приймав. Розтирала чоло якоюсь рідиною, що була в когось, а коли очі потім трохи підкотилися, почала шарпати її, щоб очі знову дивилися перед себе. Мати кричала в ті очі, які нічого не чули, тягнула і смикала доньку в різні боки, наче ляльку, а зрештою замахнулася і щосили вдарила по гладкому обличчю, щоб вона не помирала. Отоді я й злякався.

Але боявся й раніше. Скажімо, коли помер мій собака. Той самий, що звинуватив мене раз і назавжди. Він дуже захворів. Я стояв коло нього навколішки цілісінький день, як раптом він уривчасто й коротко гавкнув, саме так він гавкав тоді, коли до кімнати заходив хтось чужий. Такий гавкіт у цій ситуації був між нами мало не умовним сигналом, і я несамохіть подивився на двері. Але цей чужий був у ньому. Я занепокоєно шукав його погляду, та й він шукав мого, але не для прощання. Пес дивився на мене суворо й відчужено. Він дорікав мені, що я впустив того чужого. Він був переконаний, що я міг би перешкодити йому. Тепер виявилося, що пес завжди переоцінював мене. І вже не було часу пояснити йому. Він відчужено й самотньо дивився на мене, аж поки настав кінець.

Або ж я боявся, коли восени після перших нічних заморозків мухи залітали в кімнати