Читати книгу - "Задуха"

Танцівниця — це Черрі Дайкірі, ми її бачили минулого разу; тільки тепер вона не блондинка, а жагуча брюнетка. На внутрішньому боці стегна — круглий клаптик пластиру.

Я підходжу й заглядаю Денні через плече:

— Привіт.

І він каже:

— Привіт.

І я кажу:

— Як я розумію, ти сьогодні був у бібліотеці.

Я кажу, звертаючись до Черрі:

— Добре, що ти подбала про цю родимку.

Черрі Дайкірі трясе головою, так що волосся розсипається по плечах. Потім вона кланяється, збирає своє довге чорне волосся обома руками й перекидає його на одне плече.

— І ще я пофарбувала волосся, — каже вона.

Вона бере пасмо волосся і простягає його мені, перебираючи пальцями.

— У чорний колір, — каже вона. — Я подумала, так безпечніше, — каже вона, — позаяк ти кажеш, що у блондинок найбільший відсоток ракових захворювань.

Я трясу пивні пляшки, намагаючись знайти хоч трохи пива, й дивлюся на Денні.

Денні малює. Він нічого не чує. Він узагалі не тут.

Коринфсько-тосканські композитні архітрави антаблементів… Деяких людей узагалі не можна пускати до бібліотеки. Ні, правда. Останнім часом у Денні розвинулася хвороблива пристрасть до книг з архітектури. Це його порнографія. Так, спершу це декілька камінців. А потім — ребра зводу в готичній архітектурі. Я ось що маю на увазі: це Америка. Ти починаєш із того, щоб невинно змастурбувати рукою, а закінчуєш справжніми оргіями. Куриш цілком сумирну травку, а потім сідаєш на голку. Така сутність нашої культури: більше, краще, вище, далі, сильніше. Ключове слово — прогрес.

В Америці все має бути обов’язково новим і вдосконаленим. Навіть хворобливі пристрасті й залежність. У противному разі ти — невдаха.

Я дивлюся на Черрі й стукаю себе пальцем по лобі. Потім тицяю пальцем у неї й кажу підморгнувши:

— Тямуща дівчинка.

Намагаючись закинути ногу за голову, вона каже:

— Краще перестрахуватися.

Її лобок, як і раніше, чисто поголений. Її шкіра, як і раніше, рожевувата, у блідих веснянках. Сьогодні нігті в неї на ногах нафарбовані сріблистим лаком. Музика переривається автоматною чергою, потім — свистом падаючих бомб. Черрі каже:

— Перерва, — і ховається за завісою.

— Слухай, друже. — Я все-таки знаходжу пляшку, де ще лишилося трохи пива, але воно тепле. — Чому ми всі такі примітивні? Я маю на увазі — мужики. Варто дівці роздягтись, і ми готові віддати їй останні гроші.

Денні перегортає сторінку й починає черговий малюнок.

Я перекладаю його камінь на підлогу й сідаю на стілець.

Я просто втомився, говорю я йому. Схоже, така в мене доля — щоб жіноцтво мене допікало. Спочатку — мама, тепер — лікарка Маршалл. Плюс іще — Ніко, Ліза й Таня. Для більшої радості. Ґвен, яка не дала мені себе зґвалтувати. Вони цілком самодостатні. Вони всі вважають мужчин застарілим і непотрібним пристроєм, який скоро вийде з ужитку. Нібито ми, мужики, — просто якісь сексуальні додатки. Щось на зразок апендикса.

Система життєзабезпечення для ерекції. Або для гаманця.

Та віднині й надалі я більше їм не потуратиму.

Я оголошу страйк.

Віднині й надалі нехай жінки самі відчиняють двері.

Нехай самі розплачуються в ресторані.

Я більше не допомагаю подругам совати дивани.

І не відкриваю їм банки з тугими кришками.

І не опускаю сидіння на унітазах після того, як віділлю.

Чорт забирай, я тепер навіть і не підніматиму їх, коли піду справляти малу нужду.

Буду мочитися просто на сидіння.

Я киваю офіціантці й показую їй два пальці. Міжнародний жест, який означає «ще два пива, будь ласка».

Я кажу:

— Подивимось, як вони без мене обійдуться. Подивимось, як їхній маленький жіночий світ зі скрипом устане.

Тепле пиво відгонить диханням Денні, його зубами й бальзамом для губів. Ось як мені хочеться випити.

— Так, іще, — кажу, — коли я раптом опинюся на кораблі, який тонутиме, я першим кинуся до рятувальних шлюпок.

У принципі жінки нам не потрібні. Ми чудово без них обійдемося. Для сексу можна використати багато чого іншого — просто йди на збори сексоголіків і конспектуй. Кавуни, підігріті в мікрохвильовій печі. Вібруючі руків’я газонокосарок — якраз на рівні «нижче пояса». Пилососи та стільці з гнучкого пластика. Інтернет-сайти. Всі ці чати, де сексуально заклопотані маніяки зображують із себе шістнадцятилітніх дівиць. Сексапільні роботи, винайдені в ФБР.

Покажи мені хоч що-небудь у цьому світі, що дійсно було б тим, чим здається.

Я кажу Денні:

— Жінки не хочуть рівноправ’я. У них більше влади, коли їх пригнічують. Мужчини їм просто необхідні — як головний ворог для виправдання загальної змови. Власне, вся їхня хвалена індивідуальність лише на цьому й будується.

Денні відривається від свого альбому, дивиться на мене й запитує:

— Слухай, друже, в тебе як із головою?

— У мене з головою все нормально, — відповідаю.

Я говорю, що вбив би того ідіота, який придумав ділдо. Справді.

Музика обривається виттям сирен повітряної тривоги. На сцену виходить нова танцівниця, в яскраво-рожевій напівпрозорій білизні, схожа на порочну ляльку.

Вона спускає з плеча бретельку. Смокче вказівний палець. Друга бретелька падає сама, ліфчик тримається тільки за рахунок повноти грудей.

Ми з Денні дивимося. Ліфчик падає на підлогу.

Розділ тридцять другий

Приїжджає техдопомога з автоклубу, і дівчині з реєстратури треба вийти зустріти механіків, і я говорю їй: які проблеми, я поки що тут почергую.

Коли я виходив із автобуса біля лікарні, я помітив, що в неї на машині спущені дві задні шини. Я сказав їй про це, стараючись увесь час дивитись їй у вічі.

На екрані монітора — їдальня, де бабусі їдять на обід якусь пюреподібну їжу різних відтінків сірого.

Перемикач стоїть на цифрі «один». Чути тиху музику в ліфті й шум води, що тече.

На екрані — кімната для ремесел і рукоділля. Там нікого немає. Через десять секунд — кімната відпочинку. Телевізор вимкнено. Ще через десять секунд — бібліотека. Пейдж котить візок, у якому сидить моя мама, вздовж полиць зі старими пошарпаними книжками.

Я кручу ручку перемикача й ловлю їхні голоси на цифрі «шість».

— Жаль, що мені не вистачило сміливості не боротися й не сумніватися в усьому, — каже мама. Вона простягає руку, торкається корінця книжки на полиці й каже: — Жаль, що я жодного разу — жодного разу — не змогла сказати: «Ось. Оце дійсно гарне. Бо я це вибрала».

Вона бере книжку з полиці, дивиться на назву й ставить книжку назад, хитаючи головою.

Мамин голос у динаміку — приглушений, скрипучий. Вона каже:

— А як ви вирішили стати лікарем?