Читати книгу - "Штани з Гондурасу"

І чому те «майно» тільки для вас? Босів і босиків? Я ж також партієць. Комуніст. Ветеран. Всі закутки мною витирали.

Правильно казав дід Матвій. Ще в часи воєнні: «Вернулися погончики, і вернуться барончики».

«Барончики» не страшні. Ті, колишні. Родовиті. Які мали своє майно і свою честь. Страшні «барончики» сучасні. Такі, як ти. Партійно спечені. Ті, що вилупилися з пролетарського яйця. Оті безрідні і безчесні. Покабінетні приблуди і словоблуди.

Зараз ви стишіли. Зачаїлися. Як каже Вітя Царапкін: «Зараз підпільно обком діє». Жар загрібає руками Рад, а решту загрібає своїми руками…

От дивак! Сидить по вуха в багні і репетує: «Не лей грязь на партию!»

Де вже гіршої грязі візьмеш, ніж та, яку сотворив ти?

Та й моя грязь — цілюща. А ота, в якій сидиш ти, небезпечна смертельно. Для народу.

Кажеш, що мене настроїли. Письменники.

Ну, звісно, я — не людина. Я — балалайка. І мене можна тільки настроювати. І на мені тільки можна грати.

Мовляв, письменники йшли попереду, «щасливу дійсність» оспівували, премії за це отримували. А тепер «зіскочили на обочину» і тицяють у партчиновників: «Вони вели, вони довели».

Я також усе життя йшов попереду. Бо я робітник. Гегемон, по-твоєму. Але віжками правив ти. І батогом підцвьохкував. Виходить, не ти мене гнав до прірви, а я тебе вів.

Я також «співав». Носив лозунги. Які ти писав: «Партія — ум, честь і совість нашої епохи!» Спробував би не понести. Або прокоментувати. Як ось Ваня Молдаван. Спочатку шепнув: «Яка совість, така й епоха». А тоді голосно:

— Якби я написав про себе лозунг: «Ваня Молдаван — ум, честь і совість нашої епохи!» І носив по місту. Що люди сказали б? Дурак! Нескромний!..

І понесли Ваню. В дурдом. Місяць «доводили» йому, що «в уме партии может сомневаться только безумный».

Я також отримував премії. Правда, такі, в конвертах. Як жартував Ізя Чачкес, «конвертованою валютою». По десять-двадцять карбованців. Отримував завдяки своїм мозолям. А наш партбожок завжди підкреслював, що я їх отримую «завдяки турботі партії».

Звісно, що й письменники так отримували. «Завдяки турботі партії». Солженіцин Нобелівську отримав — завдяки «турботі партії».

У нас кожній людині, яка прожила сімдесят років під «мудрим керівництвом партії» чесно, треба було присвоювати звання Героя Радянського Союзу…

Проклинаєш тих, що вийшли з ваших «лав». Мовляв, учора клялися партії у вірності, а сьогодні…

Коли мій друг Вітя Царапкін розлучався з дружиною, суддя йому дорікнула:

— Що ж ви, товаришу Царапкін, писали дружині в листах, що будете з нею до смерті…

— Вибачте, — перебив Вітя. — Вибачте! Смерть уже наступила. Вона повіялася…

Так що, керівний сопартійнику, поглянь на себе у дзеркало. І подумай. Чи варто на нього «пенять». Коли у тебе самого личко чиновної повії.

А те, щоб кожен «уходящий» віддавав партії усе, що завдяки їй придбав, правильно. Я завдяки партії також надбав чимало: стенокардію, анемію, виразку шлунка, запалення жовчного міхура, два інфаркти. І професійну хворобу рядового комуніста — грижу. Килу тобто. Бо сімдесят років тягнув на своїй спині будівництво комунізму. А тепер двигаю перебудову… І я готов усе це тобі повернути… У тебе є? Нема в тебе грижі. Не навіюй собі. Професійна хвороба керівного комуніста — геморой.

Я не перекинувся в іншу віру. Я у цій вірі був. Усе життя. Таємно Богу молився. Таємно дітей хрестив. І явно кричав: «Слава КПРС!» Словом, і Богу свічка, і чорту кочерга. Одного вимагала природа, другого — партія.

Ні, ні! Ніхто мене не силував. У нас все «добровільно».

Мій батько «добровільно» до колгоспу вступив. Після того як переламали йому двоє ребер. А я «добровільно» — у твою партію. Після того як начальник цеху підійшов утринадцяте:

— Твою мать! Я з тебе не злізу. Поки не напишеш заяву. Партії робітників нада… Рознарядка прийшла. Поняв?

Отже, я був партії «нада». А не вона мені.

Тепер про віру твою. Закоренілого марксиста. «Вірного ленінця».

Послухай, що з цього приводу каже теща Вані Молдавана:

— Щось ті партійні вожді зараз стали дуже богомільні. То ламали церкви, паплюжили священиків, гонили віруючих. А тепер партійний чиновник до церковного чина: «Ваше преосвященство! Владико». Мабуть, правду кажуть, що перед смертю кожну людину до Бога тягне. Гріхопрощення шукає…

Смертю тут не пахне. Тут пахне черговою авантюрою. Обібрали народ до нитки. Голодний, як церковна миша. Тож нехай молиться Богу. І постить. Все ніби так задумано Господом-Богом, а не комуністичною партією. Великий перебудовчий піст.

Десятки років ти, соідейнику, воював з «шарлатанами». А виявилося, що сам шарлатан. Тепер шукаєш екстрасенсів, ясновидців. Щоб народ усипляли. Горобців йому на небі показували. Аби він тільки не бачив «земного щастя». Яке ти сотворив. Аби тільки на тебе не тицяли…

Тепер, сопартійнику, про партію. У якій ми «состоим». Так звану Комуністичну партію України.

Нема такої партії!

ЦК — є. Обкоми — є. Райкоми — є. Вивіски є. А партії такої нема. Усе це фікція. Самодіяльність. Для самовтіхи. Для самозадоволення. Мовляв, і ми, Фесько, люди.

Партхулю?

Поглянь у свій партквиток. Там написано чітко: «Член КПСС». Це вище. А нижче: «Член КПРС». Отож той самий пан, тільки в іншому кожусі. Отож та сама Ряба, тільки по-іншому мукає. Отож та ж сама «єдіная і нєдєлімая». А ми її члени. Ніби суверенні за формою, та підцентральні за змістом.