Читати книгу - "Гетьманська Україна, Олександр Іванович Гуржий"

p. з бахмутських і торських соляних "заводів" утікло близько 20 чоловік, а в лютому-листопаді наступного року - вже 100. У 1764 p. припинили роботу багато селян, яких прислали управителям із сіл Путивльського, Білгородського, Ніжегольського, Карповського, Валуйського, Хотмижського та Салтовського повітів. Робітні люди тікали й з інших мануфактур. За ними влаштовували погоні, тих, кого ловили, жорстоко карали.

Характерним для другої половини XVII-XVIII ст., коли український народ прагнув відстояти свої соціальні й національні права, стало народження в бунтарських головах ідеї заміни існуючого царя на іншого - "доброго" та "справедливого", який покарав би гнобителів і захистив простий люд від утисків. На думку академіка В.Смолія, з таким "наївним монархізмом" посполитих і рядових козаків генетичний зв'язок мало самозванство.

Одним із його відомих представників став Іван Воробйов, міщанин із Лохвиці на Полтавщині. У 1673 р. він проголосив себе царевичем Семеном Олексійовичем і заходився збирати прихильників, щоб ті допомогли йому зайняти "посправедливості" трон у Московії. Лже-Семенові попервах повірив навіть славнозвісний кошовий отаман Іван Сірко, незадовго перед тим повернутий царським урядом із Сибіру. Однак незабаром Сірко зрозумів свою помилку, схопив І.Воробйова й під вартою переправив до Москви. Цар Олексій Михайлович наказав провести "слідство" й засудити "державного злочинця". Після жахливих тортур, подібних до тих, яких зазнав у 1671 р. Степан Разін, лжецаревича публічно стратили (1674 р.).

У 30-ті р. XVIII ст. за синів Петра І видавали себе Л.Стародубцев, Т.Труженик, А.Холщевников та інші. В 40-і - 50-ті pp. під іменами "імператорів" виступили Я.Татаринов, М.Рандачич. Усі вони обіцяли викорінити "неправду" й зухвалих можновладців.

Наприкінці 1764 р. на Слобожанщині з'явився "цар Петро III". Ним виявився посполитий, уродженець містечка Сокиринці (Прилуцький полк) Микола Кальченко. Його активно підтримали мешканці с.Биковці Охтирського полку. Менше ніж через рік лжеімператора разом із його однодумцем Василем Філоненком схопила місцева влада. Після катування обох відправили на довічну каторгу в Нерчинськ.

Аналогічний випадок тоді ж мав місце й на Чернігівщині.

"ДИЯВОЛЬСЬКИЙ ПЛІД" - ГАЙДАМАКИ

Загострення соціальних суперечностей в Україні XVIII ст. призвело до виникнення своєрідної форми боротьби народних мас - широко відомої гайдамаччини. Про її учасників у документальних матеріалах, історичних працях і художніх творах, як вітчизняних, так і зарубіжних, написано чимало, їхні дії отримали різні оцінки. "Злочинцями", "зграєю бандитів" гайдамаків називали одні, "народними месниками", "повстанцями" - другі. З великою глибиною розуміння "бунтарської" психології оспівав цих людей у своїх безсмертних поезіях Тарас Шевченко, показавши їх як непохитних борців "за святую правду-волю". Цій темі присвятив драму "Сава Чалий" видатний український письменник Іван Карпенко-Карий. Спроба відродити гайдамацькі загони мала місце в Україні під час громадянської війни 1918-1920 pp.

До останнього часу майже в усіх наукових виданнях, зокрема в підручниках та енциклопедіях, першу згадку про гайдамаків датували 1717 p. й географічно прив'язували тільки до Правобережжя. Для прикладу, ще в кінці минулого століття російський історик Венедикт Мякотін, ґрунтуючись на свідченнях джерел і висновках такого авторитету, як Володимир Антонович, доводив, що їхні загони спочатку з'явилися на Волині й Поділлі, а пізніше "перейшли" в межі Київського та Брацлавського воєводств. Навіть у відомому 4-томному "Словарі української мови" Бориса Грінченка маємо таке пояснення слова "гайдамака": це людина, яка брала участь у селянському повстанні XVIII ст. на правому березі Дніпра. Аналогічні думки висловлювали й декі наступні дослідники. Проте наполегливі пошуки в польських архівах нових документів з даної проблеми та їх недавня публікація професором Юрієм Мициком дозволяють зробити принципові уточнення. Уже в листі кошового отамана Івана Малашевича з Січі до регіментаря коронних військ Уманського повіту Казимира Глуховського від 28 червня (9 липня) 1715 р. йдеться про ватагу гайдамаків. Як видно з тексту, через них, числом "душ вісім", сталися серйозні непорозуміння між "лицарством запорозьким низовим" і представником влади Речі Посполитої. Гайдамаки (кошовий характеризує їх "злодіями", "шкідниками", "диявольським плодом", людьми, "що і сіють чвари") Коваль, Пашко та Черевко з "товаришами" перебралися "від задніпровської сторони", з Лубенського полку, "а особливо від тамтешнього полковника" (!), на правий берег Дніпра і захопили там табуни коней. По тому вони пішли в Кирилів, звідти - в Лохвицю й зникли хтозна-де, бо низовики обійшли багато "степових і місць", але не знайшли їх. Польські урядовці поспішили в усьому звинуватити запорожців і кількох із них заарештували, підозрюючи в скоєному злочині. Кошовий, прагнучи виправдати "своїх" козаків, доводив, що вони не винні й обіцяв спіймати справжніх винуватців.

Чим завершилася справа, невідомо. Проте документальні матеріали свідчать: у майбутньому між запорожцями і гайдамаками не раз виникали конфлікти та гострі суперечки, що часом призводило й до збройного протистояння. Траплялися також випадки, коли перші переслідували других, а спійманих гайдамаків як злочинців передавали сановникам Росії чи Речі Посполитої.

Найчастіше гайдамаки діяли навесні та влітку. Вони несподівано з'являлися, швидко пересувалися, завдаючи наперед визначеним особам ударів, і миттєво зникали в лісових хащах чи неосяжних просторах степів. У загоні їх зазвичай налічувалося кілька десятків чоловік, зрідка - 300-500. На меті вони мали, насамперед, руйнування великих маєтків, костелів та уніатських церков, захоплення рухомого майна, документів на земельну власність і коштів можновладців, лихварів, орендарів, корчмарів тощо. Учасниками руху за різних обставин ставали переважно українські посполиті, запорозька голота (сірома), а також утікачі - російські, білоруські, молдавські, польські селяни, донські козаки, ратні люди Московії, розкольники (філіппони, пилипони) та інші збіднілі верстви населення. Дійову участь у гайдамаччині брала частина нижчого православного духівництва київських монастирів, постачаючи повстанцям їжу й зброю, переховуючи окремих із них до та після нападів. Багато гайдамацьких ватаг формувалося завдяки міщанам Києва на Подолі, а також на Лівобережжі й південних територіях. Саме звідси вони розпочинали напади в межі Речі Посполитої, вирушали на бій із польськими військами.

Як досить типову, можна навести історію гайдамаки Василя Товстонога, яку той розповів після арешту під час слідства в листопаді 1750 p. Родом він був з Ніжина. На початку 40-х pp. пішов на прощу до Києва, де близько року прожив у Києво-Межигірському монастиреві. Коли туди навідалися запорозькі козаки, то пристав до них і перебрався на Січ. На Запорожжі Василь Товстоног мешкав у Незамаївському курені в козака Юрія Тапи "в услужинні", а також і в