Читати книгу - "Гетьманська Україна, Олександр Іванович Гуржий"

інших заможних січовиків по травень 1750 о. Наприкінці весни він ловив рибу в Гарду з "товаришами", а саме: Йосипом Шандрою та Іваном Головкою з Іркліївського куреня; Федором Леп'ятенком і Степаном (прізвище невідоме) з Батуринського; Остапом Кучерою та Іваном (прізвище невідоме) з Брюховецького; козаками з Ведмедівського і Коренівського, імен яких не знав. Троє жителів містечок Володарка та Ставище, що розташовувалися "на польській стороні", тобто, правому березі Дніпра, підмовили їх здійснити "розбой" у названих населених пунктах. Ватажком обрали Мартина Теслю, який перед тим уже призначався гайдамацьким отаманом. Як свідчив заарештований, "вони перейшли мимо російських фортець таємно вночі річку Синюху, а в якому місці, він, Василь, не знає, тому що вожаками були отаман із товаришами, далі попрямували в польські ліси, а в які, він не знає, і s тих лісах ховалися протягом чотирьох тижнів, потілі зо всіла п'ятдесятьла п'ятьма чоловіками перейшли річку Рось під тим лістечкол Володаркою". У подальшому події розгорталися так. Отаман поділив загін навпіл; одну частину залишив у передмісті, а на чолі другої напав на двір тамтешнього полковника Мацевича й запалив його маєток. У перебігу сутички і з двору почали стріляти слуги господаря й застрелили двох нападників. Коли гайдамаки захопили двір і будинок, Мацевича на місці не виявилося, тож повстанці "взяли грабежем пожитков": чотири пістолети, три шаблі, 20 крб. і один поношений "напівшовковий" пасок. Відразу по тому вони залишили маєток і заглибилися в ліс поблизу Володарки, Однак удень їх відшукав постраждалий полковник і разом зі своїми "польськими" козаками напав на загін. У бійці загинув один гайдамака. Ватазі вдалося втекти. Вона перейшла до лісу під Ставищем, але була переслідувана й знову атакована, цього разу капітаном польського війська з командою. Не всім гайдамакам вдалося тоді добратися до Січі.

Найбільшого розмаху гайдамацький рух набув на Правобережжі. Тут він мав характер не тільки соціального, а й національно-релігійного протесту: проти шляхти, магнатів, ксьондзів та ін. Однак фактично діяльність його учасників поширювалася на всю Україну, навіть Новоросію.

Нерідко гайдамаки вступали в двобій з козаками Гетьманщини. Про одну з таких сутичок ішлося, зокрема, в "рапорті" миргородського полкового осавула В.Остроградського гетьманові К.Розумовському 11 вересня 1757 р. "...Команди моей тысячной от полку Полтавского, - зазначається в документі, - состоящего под слободою Красною (у Новій Сербії - авт.), прысланним ко мне репортом представлено, что сего ж течения 6 числа о половине дня более 50 человек гайдамак йшло трактом, как би от Архангелска, за которими полку Миргородского команда при значковому товарищу Данилу Корчевскому в погонь следуемая, пришедши к слободе Красной, с оного полку Полтавского командою при сотнику того полку орлянскому Данилу Лаврентиеву состоящего, совокупясь, за оними гайдамаками в погонь пойшли, и как де поблизости оной слободы стали их, гайдамак догоныть, то оние гайдамаки зараз, бросившись на ония команды означенного сотника орлянского Лаврентиева, и Козаков трех человек, Полтавского - двох, а Мыргородского полков - едного всмерть скололи, а обявленного значкового товарища Корчевского подколовши мало не до смерти, да Козаков полку Полтавского шести, а Мыргородского пяти человек". Далі бунтарі вчинили традиційно: "Все з их сотника и... Корчевского, також и Козаков одеяние обобрав, и лошади козачие з седлами, руже со всеми припаси себе забравши, неведомо куда пошли".

Коли гайдамаків ловили, їх уже не жаліли: жорстоко мордували, четвертували, садовили на палі, вішали...

Зрозуміло, що нині, так би мовити, з сучасного суспільно-політичного погляду, можна по-різному оцінювати діяльність окремих представників гайдамацького руху. Проте важливо й те, яка пам'ять про них збереглася в народі, якими вони "ввійшли" у свідомість українців. Аналіз усної народної поетичної творчості "дожовтневого" періоду дає підстави твердити: боротьба гайдамаків проти "своїх" можновладців і "панів-ляхів" сприймалася загалом позитивно - як захист простого люду. Нерідко їх оспівували нарівні із запорозькими козаками:

Славная Чута товстими дубами, Ще славчіша Чута Низом, козаками. Що козаченьки завжди прибувають, Із лядської обласки собі добич мають. Що драли ляхів, драли-обдурили, Де був жид багатий - і того не минали. Драли гайдамаки від панської ласки...

Водночас простежується й засудження найбільш кривавих методів помсти з боку гайдамаків, жаль у зв'язку з марними жертвами. Так, в історичній пісні з потужним ліричним струменем "Ой горе, горе, нещасная доля" йдеться про розправу над молодим паном і його сім'єю, відчувається співчуття вродливій ("пишній") дружині державця, яку повстанці виманили з "світлоньки" й жорстоко покарали:

Та повезли Марусеньку битими шляхами, Прив'язали Марусеньку до сосни плечима, До сосни плечима, в темний луг очима. Запалили сосну з верху до коріння. Сосенка горить, Маруся кричить, Уже її біле тіло та й попелом сіло, Уже її руса коса догори димом пішла.

Важливо наголосити на тому, що жертва (тобто, її вустами автор твору) в даному випадку принципово відмежувала кривдників-гайдамаків від козаків: "Не єсть ви козаки, єсть ви гайдамаки..."

Хоч би як там було, але після великого повстання 1768 р. на правому березі Дніпра гайдамацький рух поступово згас (частково через розв'язання однієї з важливих національних проблем - возз'єднання Правобережної України з Лівобережною в кінці XVIII ст.).

* * *

Отже, неперервні війни Московії, хоч би яку мету вони при цьому переслідували, негативно позначалися на її союзниці - Гетьманській Україні: виснажувалися людські ресурси, на багато років було затримано розвиток народного господарства. Геноцид, що його здійснював царський уряд на українських землях, які входили до складу Російської держави, породжував космополітизм, зневіру в