Читати книгу - "Поміж ворогами, Нечуй-Левицький"

за два дні й дос­та­ли од пи­са­ря по восьмиг­ри­ве­ни­ку за день. От і все ла­годіння! А де ж реш­та гро­шей? В ки­шені в Ко­цю­бен­ка. Еко­номія да­ла дубів та де­ревні на місток. Лю­де звез­ли ду­би, звез­ли де­рев­ню і скла­ли ко­ло мос­ту. А де ті ду­би? Де та де­рев­ня? З неї пе­редніший во­лос­ний пос­та­вив собі саж для сви­ней, а Ко­цю­бен­ко заб­рав собі ду­би на слу­пи та підва­ли­ни на но­вий дім. А міст стоїть, як сто­яв, і сам пи­сар з пи­сар­шею раз про­ва­лив­ся на мос­ту. Пи­сар - чо­ловік ли­хий, лай­ли­вий, бит­ли­вий. Він бив рідно­го батька в во­лосній уп­раві, ла­яв во­лос­но­го жінку, ду­же ша­нов­ну го­робцівську мат­ро­ну, уся­ки­ми по­га­ни­ми сло­ва­ми, звав її сви­ня­чою мор­дою. На­шу ста­ру ти­тар­ку ла­яв в батька-матір, ще й наз­вав сви­ня­чою порібри­ною та по­че­ре­ви­ною і су­хо­реб­рою шка­пою… Рідно­го батька звав сви­ня­чим хвос­том. Він бун­тує лю­дей про­ти ме­не, пус­кає в се­ло штундівських про­повідників, і во­ни хо­дять по селі, мов ті вов­ки по ву­ли­цях се­ред дня, й зби­ва­ють з пан­те­ли­ку па­рафіян. Це не пи­сар, а сам ан­тих­рист! Це го­робцівська хо­ле­ра, го­робцівська па­на­ма! Прийміть йо­го з місця й по­садіть яко­гось універ­си­тетсько­го мо­ло­до­го юрис­та. Ко­цю­бен­ко зба­вить горілкою та п'янством добрі но­ро­ви в на­роді на довгі-довгі ча­си! Йо­му кра­марі не­суть ри­бу, да­ють м’ясо, бо­рош­но дур­нич­ки… Це ж ха­бар­ник, усім відо­мий!»

Так закінчив свій лист о. Ар­темій і, вхо­пив­ши в до­ло­ню пе­ро, з при­тис­ком пос­та­вив точ­ку. Пе­ро хрус­ну­ло й квак­ну­ло, мов розмізче­на жа­ба. На па­пері зос­та­лась чор­на здо­ро­ва кап­ка з промінням навк­ру­ги. Він пе­ребілу­вав чор­няк ду­же чис­тенько, але на кінці та­ки не вдер­жав сво­го бас­ко­го пе­ра: заб­риз­кав доб­ренько й одіслав па­руб­ком до ми­ро­во­го по­се­ред­ни­ка.

Мировий про­чи­тав той лист і осміхнувсь.

«Ну, прис­лав мені о. Ар­темій цілий гор­щик прис­ку, та ще й ду­же га­ря­чо­го! - по­ду­мав він. - Але тре­ба наїхать та об­ревізу­вать го­робцівську уп­ра­ву. Тре­ба пе­рег­лядіть кни­ги. Щось там та є!»

Мировий не дов­го й га­яв­ся: че­рез тиж­день приїхав в Го­робцівку, зай­шов в во­лос­ну уп­ра­ву й по­чав ревізію. Пи­сар по­дав йо­му усі кни­ги. В кни­гах бу­ло все справ­но за­пи­са­но: увесь при­бу­ток і всі ви­дат­ки бу­ли облічені доб­ре й по­за­пи­су­вані. Усі бо­ма­ги бу­ли впо­ряд­ко­вані й поп­ричіплю­вані до­ку­пи до кож­но­го діла. Ми­ро­вий дов­го пе­ревіряв, пе­рег­ля­дав кож­не діло, а пи­сар сто­яв по­за­ду та тільки осміхав­ся собі під ніс: на цьому, мов, не впіймаєш!

Мировий поїхав далі в об'їзд по во­лості; але ку­ди він не потк­нув­ся, скрізь вже го­во­ри­ли за Ко­цю­бен­ка й су­ди­ли йо­го. Не­доб­ра сла­ва скрізь пішла за йо­го по всій око­лиці; бо як ка­жуть, «доб­ра сла­ва ле­жить, а не­доб­ра сла­ва ко­ней біжить».

«Шкода мені цього Ко­цю­бен­ка! - ду­мав ми­ро­вий. - І пи­ше гар­но, і пи­сар з йо­го ду­же справ­ний. Я знаю, що він кра­де й бе­ре ха­барі. Та й який же пи­сар не кра­де пот­ро­ху вкупі з го­ло­вою? Але Ко­цю­бен­ка не впіймать по кни­гах! В йо­го в кни­гах і в бо­ма­гах є усі вип­равдні до­ку­мен­ти. Та ба! До­ве­деться та­ки ски­нуть йо­го з місця».

Вернувшись до­до­му, ми­ро­вий на­пи­сав в го­робцівську во­лос­ну уп­ра­ву бо­ма­гу, що Ко­цю­бен­ко втра­тив місце пи­са­ря. Це бу­ло на са­му «вер­бу».

Вранці в верб­ну су­бо­ту пи­сар дос­тав бо­ма­гу од ми­ро­во­го, си­дя­чи за діла­ми в уп­раві. Про­чи­тав­ши бо­ма­гу, він зблід, вхо­пив шап­ку й пішов до­до­му. Пи­сарші не бу­ло вдо­ма: во­на побігла за якимсь ділом до дя­чи­хи. Се­ред світлиці сто­яв вже зас­те­ле­ний для обіду стіл. Ку­хо­вар­ка по­ра­лась в пе­карні. Пи­сар, блідий, як смерть, з лю­ти­ми очи­ма, з роз­куд­ла­ним во­лос­сям на го­лові, ни­кав по світлиці од кут­ка до кут­ка три­вож­но, швид­ко, не­на­че вовк, за­пер­тий в клітці. Він усе ха­пав­ся до­ло­нею за го­ло­ву, за­пус­кав пальці в гус­тий чуб і сми­кав во­лос­ся з усієї си­ли, не­на­че шу­кав в чубі собі по­ра­ди. Але ніякої по­ра­ди там він не зна­хо­див: йо­го пи­сарст­во в го­робцівській во­лості про­па­ло навіки. Пи­сар це доб­ре знав, і йо­го тільки бра­ла злість на своїх ніби­то во­рогів та неп­ри­хильників. Він був злий і на му­жиків, і на Лесько­ву жінку, і на сво­го батька, а більше од усього на о. Ар­темія.

- Це йо­го діло! Це він вчи­нив мені ка­пость! Як­би не він, я вдер­жав­ся б на своєму місці. Не­дур­но ж він по­си­лав сво­го най­ми­та вер­хом до ми­ро­во­го. Він пос­лав на ме­не супліку.

І пи­сар спи­нивсь ко­ло сто­ла й лус­нув ку­ла­ком об стіл що бу­ло си­ли.

- Я ж йо­му цього не спу­щу! По­ле­тить і він з па­рафії. Бу­ду сла­ти ніби од гро­ма­ди про­ше­ния за про­ше­ни­ям до вла­ди­ки, до кон­сис­торії. Де­сять, двад­цять про­шеннів пош­лю, а та­ки йо­го ви­тур­лю з Го­робцівки! - га­ла­су­вав пи­сар, біга­ючи од кут­ка до кут­ка. - Я одніму в йо­го спокій вдень, вкра­ду в йо­го сон вночі. Я пош­код­жу йо­му, щоб дос­тать на­перс­но­го хрес­та. Я вир­ву в йо­го з рук то­го хрес­та. Я ж те­бе об­чор­ню, об­га­ню; ста­неш ти чорніший од чор­ної ночі пе­ред своїми на­чальни­ка­ми! - го­во­рив го­лос­но пи­сар і по­ка­зу­вав ку­лак сво­ло­кові та стелі.

Писар знов в од­ну мить спи­нивсь ко­ло сто­ла й тріснув ку­ла­ком по столі. Тарілки, ножі й ви­дел­ки за­гар­ча­ли, як со­ба­ки, аж підско­чи­ли.

- Постайлю дві відрі, пос­тав­лю три відрі горілки му­жи­кам! На­пою їх, а та­ки сво­го дійду! Я ж нак­ру­чу на йо­го супліку. Я ж йо­му підстав­лю стільця під но­ги! Бе­бех­не він з Го­робцівки! От тоді й я за­ре­го­чусь.

І пи­сар мсти­во й го­лос­но за­ре­го­тавсь од злос­ту­ван­ня, та так чуд­но, не­на­че в стайні кінь заіржав. Він знов став ко­ло сто­ла, пос­то­яв тро­хи й знов та­рах­нув ку­ла­ком по столі. Ку­лак впав на край сто­ла. Стіл пе­ре­хи­лив­ся набік. Дві тарілки бряз­ну­ли об підло­гу й розс­ко­чи­лись і роз­би­лись на дріб'язки. Пи­сар знов за­ре­го­тав­ся, не­на­че кінь в сте­пу заіржав.

Перелякана ку­хо­вар­ка заг­ля­ну­ла в світли­цю че­рез двері, зирк­ну­ла на пи­са­ря. Йо­го вид був лю­тий, страш­ний. Мо­ло­ди­ця про­жо­гом ки­ну­лась в двері, побігла до дя­ка, вбігла в ха­ту, вик­ли­ка­ла пи­сар­шу в двір і ска­за­ла ти­хо:

- Ой, ідіть швид­ше до­до­му! З Ле­вонтієм Пет­ро­ви­чем щось ніби ста­ло­ся: бігає по світлиці, нічо­го не го­во­ре, увесь по­зе­ленів, по­са­танів та все ку­ла­ком лу­пить об стіл. А тарілки впа­ли з сто­ла до­до­лу та й по­би­лись на дріб'язки. Щось так не­на­че він, бо­ро­ни бо­же, збо­же­волів або здурів, ви­ба­чай­те мені: не то ре­го­четься, не то ірже по-ко­нячій та рве на собі во­лос­ся. Ой гос­по­ди! Так пе­ре­ля­ка­ли ме­не, що в ме­не аж в душі по­хо­ло­ло. Ко­ли б не по­са­ди­ли йо­го в бо­жевільню!

Прибігла пи­сар­ша й са­ма зля­ка­лась, вглядівши зе­ле­ний вид та не­са­мо­виті очі сво­го