Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"

Він не вчинив гідно, не привів у дім скромну сестру, яка могла б допомогти по господарству. Ні, він ходив до будинків з лихою славою, витрачав там мідь і золото, пив і замовляв найдорожчих танцівниць. Щастя ще, що Імхотеп тримав його на такій короткій припоні і змушував детально звітувати про все, що він продавав. Як я могла любити й поважати такого чоловіка? Та і що таке, власне, чоловіки? Вони потрібні, аби продовжувати рід. Але сила роду – в жінках. Це ми, Ренісенб, передаємо дітям усе своє. А щодо чоловіків, нехай собі розмножуються і помирають молодими…

Зверхність та презирство звучали в голосі Кайт дедалі гучніше, мов тягуча нота на якомусь музичному інструменті. Її вольове негарне обличчя скривилося.

Ренісенб розпачливо подумала: «Кайт сильна. Якщо вона і дурна, то це самодостатня дурість. Кайт ненавидить і зневажає чоловіків. Як я не здогадалася? Адже в ній і раніше проявлялася ця небезпечна риса. Так, Кайт сильна…»

Дівчина мимоволі глянула на руки невістки. Вони зминали, замішували глину – сильні м’язисті руки, і спостерігаючи за тим, як вони працюють із глиною, Ренісенб думала про сильні руки, які занурили голову Іпі у воду й невблаганно тримали її там. Так, Кайт могла б це зробити…

Маленька дівчинка, Анх, качаючись, наштрикнулася на колючку і зчинила ґвалт. Кайт кинулася до неї. Вона взяла дівчинку, притискаючи до себе, наспівуючи їй. Тепер її обличчя світилося любов’ю та ніжністю. Генет вибігла на ґанок і кинулася до них.

– Щось трапилося? Дитина так голосно закричала. Я подумала, може…

Розчарована, вона замовкла. Блиск від передчуття катастрофи згас у її очах.

Ренісенб переводила погляд з однієї жінки на іншу.

Ненависть на обличчі однієї, любов на обличчі іншої. Цікаво, хто з них небезпечніший?

* * *

– Яхмосе, стережися Кайт.

– Кайт? – Яхмос здавався ошелешеним. – Мила Ренісенб…

– Кажу тобі, вона небезпечна.

– Наша сумирна Кайт? – Він і досі не йняв віри. – Важко уявити, що Кайт ходить і сіє смерть. Їй би розуму забракло.

– Не думаю, що тут річ у розумі. Достатньо розбиратися в отрутах. Сам знаєш, що певні родини часто знаються на цьому. І знання передаються доньці від матері. В таких родинах жінки готують трав’яні відвари. Цілком імовірно, що Кайт уміє таке. Ти ж знаєш, коли діти хворіють, вона сама готує їм ліки.

– Так, дійсно, – задумливо промовив брат.

– Генет теж лиха, – вела далі Ренісенб.

– Генет – так. Вона ніколи нам не подобалася. Власне, якби її не захищав батько…

– Батько обманюється щодо неї, – сказала Ренісенб.

– Цілком імовірно, – упевнено промовив Яхмос. – Вона просто лестить йому.

Сестра звела на Яхмоса здивований погляд. Вперше в житті він дозволив собі покритикувати Імхотепа. Досі здавалося, що він святобожно боїться батька.

Ренісенб зрозуміла, що тепер Яхмос поступово виходить на перше місце. За останні кілька тижнів Імхотеп постарів так, наче минули роки.

Він не міг ані давати поради, ані ухвалювати рішення. Він майже не рухався. Сидів, годинами поспіль втупившись в одну точку скляними порожніми очима. Часом він не розумів, що йому кажуть.

– Ти вважаєш, це вона… – Ренісенб замовкла. Вона озирнулася й почала знов: – Це вона, як ти вважаєш, ну, вона..?

Яхмос узяв її за руку.

– Тихо, Ренісенб, краще не промовляти цього вголос, навіть пошепки.

– То ти теж вважаєш…

Яхмос тихо й наполегливо повторив:

– Нічого не кажи. У нас є план.

Розділ двадцять другий. Літо: місяць другий, день сімнадцятий

Наступного дня відзначали свято молодого місяця. Імхотеп змушений був піднятися до гробниці, щоб здійснити жертвоприношення. Яхмос благав батька доручити це йому, але Імхотеп уперся як віл. Так ніби невдало пародіюючи себе самого, він бурмотів:

– Хіба я можу бути певен, що все зроблять як слід, якщо сам усього не проконтролюю? Хіба я уникав колись своїх обов’язків? Хіба я не забезпечував, не підтримував усіх вас..?

Він замовк.

– Усіх? Усіх..? О, я забув… двоє хоробрих моїх синів, мій вродливий Собек, мій розумний і милий серцю Іпі, пішли від мене. Яхмос і Ренісенб, любі мої син та донька – ви досі зі мною, та чи надовго… чи надовго?

– Ми сподіваємося провести поряд із тобою ще багато років, – мовив Яхмос.

Він говорив досить голосно, як із глухим.

– А? Що? – Імхотеп, здавалося, впав у нетяму. Раптом він, здивувавши своїх дітей, пробурмотів:

– Це залежить від Генет, чи не так? Так, це залежить від Генет.

Яхмос і Ренісенб обмінялися поглядами.

Дівчина м’яко і чітко промовила:

– Батьку, що ти маєш на увазі?

Імхотеп пробубонів щось непевне у відповідь. Потім, уже трохи гучніше – погляд його лишався відсутнім – додав:

– Генет мене розуміє. Завжди розуміла. Вона знає, скільки в мене обов’язків, ох, як багато… Так, багато… І вічно ця невдячність… Тож має бути розплата. Це, я думаю, розповсюджена практика. Нахабство слід карати. А Генет завжди була скромна, сумирна й віддана. Її слід нагородити.

Він випростався й урочисто прорік:

– Зрозумів, Яхмосе? Генет має отримати те, що хоче. Її накази мають виконуватися!

– Але чого це, батьку?

– Бо я так сказав. Бо якщо Генет так захоче, ніхто більше не помре…

Він замислено кивнув головою і пішов, лишивши стривожених дітей витріщатися одне на одного.

– Яхмосе, про що це він?

– Не знаю, Ренісенб. Часом мені здається, що батько не розуміє, що робить і що каже…

– Може, так воно і є. Але я впевнена, що Генет добре розуміє, що вона каже і робить. Вона от буквально кілька днів тому сказала мені, що одного дня стане головною в цьому будинку.

Вони перезирнулися. Яхмос поклав долоню на передпліччя Ренісенб.

– Не зли її. Ти надто відкрито показуєш свої почуття, Ренісенб. Ти чула, що сказав батько? Якщо робити те, що хоче Генет, ніхто більше не помре.

* * *

Генет сиділа навпочіпки в одній із комор і рахувала простирадла в стосах. То була стара постіль, і вона піднесла печатку ближче до очей, щоб роздивитися.

– Ашаєт, – пробурмотіла вона. – Простирадла Ашаєт. На них позначка того року, коли вона приїхала сюди… Коли ми разом приїхали… Давно це було. Цікаво, чи знаєш ти, Ашаєт, як ці простирадла використовуються тепер?

Вона припинила сміятися і здригнулася, озирнувшись через плече на звук.

То був Яхмос.

– Що ти робиш, Генет?

– Бальзамувальникам потрібно більше простирадл. Використовують стос за стосом. Лише за вчора чотириста ліктів[10] витратили. Страшне, як ці похорони виснажують наші запаси