Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"

– А хто сказав, що їх можна брати?

Служниця засміялася.

– Імхотеп доручив усе мені. Тепер мені не треба просити дозволу. Він довіряє бідній Генет. Він знає, що я подбаю про все як треба. Як довго я пильнувала за більшістю речей у будинку. Гадаю, тепер я отримаю свою винагороду!

– Скидається на те, Генет, – м’яко промовив Яхмос. – Батько сказав, – він на хвилю замовк, – що все залежить від тебе.

– Справді? Ну, приємно чути. Але, можливо, ти, Яхмосе, так не вважаєш?

– Ну, я маю певні сумніви, – він і далі говорив м’яко, але уважно спостерігав за Генет.

– Гадаю, краще тобі погодитися з батьком, Яхмосе. Досить із нас бід, чи не так?

– Не зовсім розумію. Ти хочеш сказати – досить із нас смертей?

– О, будуть іще смерті, Яхмосе. Запевняю тебе…

– І хто помре наступним, Генет?

– А звідки я маю це знати?

– Гадаю, ти багато чого знаєш. От нещодавно ти передбачила, що Іпі помре… Ти дуже розумна, Генет, еге ж?

Служниця стрепенулася.

– То ви почали нарешті це розуміти! Більше я не дурна бідолашна Генет. Тепер я та, хто знає.

– І що ти знаєш, Генет?

Її голос змінився. Став низьким і грубим.

– Я знаю, що нарешті можу чинити в цьому домі на свій розсуд. Ніхто мене не зупинить. Імхотеп уже довірився мені. І ти зробиш так само, Яхмосе, чи не так?

– А Ренісенб?

Служниця зловісно і щасливо розсміялася.

– Ренісенб тут не буде.

– Гадаєш, Ренісенб загине останньою?

– А ти як вважаєш, Яхмосе?

– А я чекаю, що скажеш ти.

– Можливо, я мала на увазі, що Ренісенб вийде заміж і поїде звідси.

– То що ти маєш на увазі?

Генет загиготіла.

– Іса колись сказала, що мій язик – небезпечний. Можливо, так і є! – Вона пронизливо засміялася, хитаючись уперед-назад на п’ятках.

– Ну, Яхмосе, що скажеш? Чи можу я нарешті чинити тут на свій розсуд?

Якусь мить він уважно дивився на неї, а потім промовив:

– Так, Генет. Ти така розумна. Роби, як вважаєш за потрібне.

Яхмос розвернувся і побачив Горі. Той, прямуючи йому назустріч із головної зали, промовив:

– Он ти де, Яхмосе. Імхотеп чекає на тебе. Час іти до гробниці.

Яхмос кивнув.

– Іду, – сказав він і тихше додав: – Горі, я вважаю, що Генет несповна розуму. В неї точно вселилися злі духи. Я починаю вірити, що це вона винна в усіх наших бідах.

Горі помовчав, а тоді відповів тихим відстороненим голосом:

– Вона дивна жінка. І недобра, гадаю.

Яхмос сказав іще тихіше:

– Горі, я гадаю, Ренісенб у небезпеці.

– Генет їй загрожує?

– Так, вона щойно натякнула, що, ймовірно, Ренісенб стане наступною, хто… покине нас.

Пролунав дратівливий голос Імхотепа:

– Я цілий день чекатиму? Що це за поведінка? Більше ніхто не зважає на мене? Ніхто не знає, як я страждаю. Де Генет? Лиш вона мене розуміє.

Генет у коморі пронизливо з тріумфом розсміялася.

– Чуєш, Яхмосе? Генет! Лише Генет!

Яхмос спокійно відказав:

– Так, Генет, я розумію. Влада в твоїх руках. Ти, я і мій батько – ми разом…

Горі пішов знайти Імхотепа. Яхмос сказав Генет іще кілька слів. Вона кивнула, і на її обличчі засяяла переможна зловтіха.

Потім Яхмос приєднався до Горі та батька, вибачаючись за затримку, і троє чоловіків разом пішли до гробниці.

* * *

Для Ренісенб день минав повільно.

Вона невгамовно ходила сюди-туди з будинку на ґанок, потім до ставка, потім назад у будинок.

У полудень Імхотеп повернувся і, з’ївши поданий обід, вийшов на ґанок, де до нього приєдналася донька.

Вона сиділа, обхопивши руками коліна, позираючи на батька. Вираз його обличчя досі був відсторонений, ошелешений. Імхотеп мало говорив. Раз чи два він глибоко зітхнув.

Один раз він устав і покликав Генет. Але та саме пішла віднести лляну тканину бальзамувальникам. Ренісенб запитала батька, де Горі та Яхмос.

– Горі пішов на ділянки з льоном. Там треба дещо підрахувати. Яхмос на нивах. Усе тепер звалилося на нього… Бідолашні Собек та Іпі. Мої хлопці, милі мої хлопці…

Ренісенб спробувала була швидко його відволікти.

– А Камені хіба не може приглянути за робітниками?

– Камені? Хто такий Камені? В мене немає сина з таким іменем.

– Камені, писар. Камені, який стане моїм чоловіком.

Батько витріщився на неї.

– Твоїм, Ренісенб? Але ти виходиш за Хая.

Вона зітхнула, але нічого більше не сказала. Здавалося, повертати його в теперішнє – жорстоко. Однак за якийсь час Імхотеп звівся на ноги і раптом вигукнув:

– Звісно, Камені! Він пішов передати декілька вказівок нагляднику пивоварні. Я мушу приєднатися до нього.

Він пішов геть, хоч і бурмочучи собі під ніс, але ходою, що нагадувала колишню, і це трохи потішило Ренісенб.

Можливо, його свідомість затуманилася лише тимчасово.

Ренісенб озирнулася. Було щось зловісне в сьогоднішній тиші на подвір’ї та в будинку. Діти бавилися на дальньому березі ставка. Кайт із ними не було, тож дівчина замислилася, де вона.

Аж раптом на ґанок вийшла Генет. Роззирнулася, а тоді тихцем підійшла до Ренісенб. Вона знов говорила притлумлено й улесливо.

– Я чекала, поки ти лишишся сама, Ренісенб.

– Навіщо, Генет?

Служниця стишила голос.

– У мене для тебе повідомлення, від Горі.

– І що ж він повідомляє? – поцікавилася Ренісенб.

– Він просить тебе піднятися до гробниці.

– Зараз?

– Ні, за годину до заходу сонця. Так він сказав. Якщо його не буде, коли ти прийдеш, дочекайся. Він сказав, що це важливо.

Генет замовкла і додала:

– Я чекала, поки ти лишишся сама, щоб нас ніхто не підслухав.

Вона ковзнула назад у будинок.

Ренісенб стало веселіше. Дівчина була рада, що піде до гробниці, де зможе побути в мирі й тиші. Рада, що побачить Горі й спокійно з ним про все поговорить. Єдине, що її трохи здивувало, то це те, що він передав своє повідомлення через Генет.

А втім, хоч якою підступною та була, вона добросовісно все передала.

«І чого б я взагалі мала боятися Генет? – подумала Ренісенб. – Я сильніша за неї».

Дівчина гордовито випросталася. Вона почувалася такою впевненою і дуже живою…

* * *

Переказавши Ренісенб повідомлення, Генет повернулася до комори. Вона тихо посміялася сама до себе і схилилася над безладною купою простирадл.

– Невдовзі нам знадобиться ще, – радісно звернулася вона до них. – Чуєш, Ашаєт? Тепер я тут господарка й кажу тобі: незабаром у твій льон ще одне