Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"

За пачками льону щось заворушилося. Генет повернула голову. На неї, закривши їй рота й носа, обвалився великий стос простирадл. Чиїсь невмолимі руки обмотували її тканиною, як мумію, аж поки вона не припинила смикатися.

Розділ двадцять третій. Літо: місяць другий, день сімнадцятий

Ренісенб сиділа на вході до гроту, дивлячись на Ніл і загубившись у власних мріях.

Здавалося, минуло стільки часу, відколи вона вперше сиділа тут, повернувшись до батьківського дому. То був день, коли вона так весело заявила, що тут нічого не змінилося, що все в цьому будинку лишалося таким самим, як і вісім років тому, коли вона звідси їхала.

Вона згадала тепер, як Горі сказав їй, що вона сама вже не та Ренісенб, якою пішла звідси із Хаєм, а вона впевнено відповіла, що невдовзі нею стане.

А тоді Горі заговорив про зміни, які відбуваються зсередини, про гниль, яка не проявляється зовні.

Тепер дівчина зрозуміла, що він мав тоді на увазі. Він намагався підготувати її. Вона була така самовпевнена, така сліпа, приймаючи на віру те, якою здавалася її родина на позір.

А потім приїхала Нофрет і відкрила їй очі…

Так, приїзд Нофрет. Усе почалося з цього.

Нофрет привезла із собою смерть…

Лихою вона була чи ні, але з нею точно прийшло лихо…

І воно досі лишалося з ними.

Ренісенб востаннє дозволила собі порозважити над думкою про те, що причиною всьому був злий дух Нофрет…

Нофрет, злостива і мертва…

Чи Генет, злостива й жива… Генет, оманлива, підлеслива, догідлива Генет…

Ренісенб здригнулася, пересмикнула плечима й повільно звелася на ноги.

Далі чекати на Горі вона не могла. Сонце от-от сяде. Цікаво, подумала дівчина, чому він не прийшов?

Вона встала, роззирнулася й почала спускатися стежкою в долину під скелею.

Так тихо було о цій вечірній порі. Тихо й гарно, подумалося їй. Що ж затримало Горі? Якби він прийшов, вони нарешті змогли б побути разом…

У них лишилося не так багато часу. Адже невдовзі вона стане дружиною Камені…

Невже вона справді збирається вийти за Камені? Ошелешено, вона скинула з себе апатію, в якій так довго перебувала. Почувалася, ніби хворий, що прокинувся від пропасного сну. В ступорі, викликаному страхом і непевністю, вона погоджувалася на все, що їй пропонували.

Але тепер вона знову Ренісенб, і якщо вона й вийде за Камені, то лише тому, що захотіла, а не тому, що так вирішила її родина. Камені з його гарним усміхненим обличчям. Вона кохала його, чи не так? Тому вона й вийде за нього.

О цій вечірній порі вона ясно бачила правду. Жодної плутанини. Вона знову нарешті стала собою, Ренісенб, що крокує над світом, безтурботна й хоробра.

Хіба не казала вона Горі, що має пройти цією стежкою в той самий час, коли загинула Нофрет? І що мусить зробити це сама, незалежно від того, страшно їй буде чи ні.

Що ж, от вона це і робить. Якраз о такій годині вони з Сатіпі схилилися над тілом Нофрет. Якраз у таку пору Сатіпі теж ішла цією стежкою й раптом озирнулася, дозволивши долі строщити себе.

В цю пору і на цьому місці. Що почула Сатіпі, що змусило її озирнутися?

Кроки?

Кроки… але тепер Ренісенб чула кроки в себе за спиною.

Її серце від страху видало зайвий удар. То, виходить, це правда? Нофрет ішла за нею, йшла назирці…

Страх охопив її, але дівчина не сповільнила кроків. І не побігла. Вона мусить подолати страх, бо на її совісті не було нічого, в чому вона б мала покаятися…

Вона заспокоїлася, зібрала волю в кулак і, не припиняючи йти, озирнулася.

І… видихнула з полегкістю. То був Яхмос. Не дух померлої наложниці, а рідний брат. Мабуть, запрацювався в залі для пожертв при гробниці й вийшов одразу за нею.

Ренісенб зупинилася і щасливо скрикнула.

– О, Яхмосе, я така щаслива, що це ти!

Він швидко насувався. Вона відкрила рота, щоб почати нове речення, в якому збиралася перелічити свої дурні страхи, аж коли слова застигли на її губах.

То не був Яхмос, якого вона знала – добрий, милий брат. Очі його палали, він облизував пересохлі губи. Пальці на його напружених витягнутих перед собою долонях нагадували пазурі.

Він дивився на неї, і цей погляд не лишав місця для сумнівів. То був погляд людини, яка вбивала і вбиватиме знов. На його обличчі була ненажерлива жорстокість, збочене задоволення.

Яхмос – безжалісним ворогом виявився Яхмос. За маскою м’якої доброї людини – отаке!

Їй здавалося, що брат любить її, але в цьому звірячому знавіснілому обличчі не було любові.

Ренісенб закричала – слабко, безнадійно.

Вона знала, що її смерть прийшла. Яхмос був набагато сильніший за неї. Отут, де впала Нофрет, де стежка звужувалася, їй теж настане кінець…

– Яхмосе! – востаннє вигукнула сестра – вона промовила ім’я найстаршого зі своїх братів з усією любов’ю, яку завжди до нього відчувала. Та дарма. Яхмос видав тихий нелюдський щасливий смішок.

Потім він кинувся на неї, так ніби ці жорстокі руки з кривими пазурами прагнули зчепитися на її шиї.

Ренісенб позадкувала до скелі, витягнувши руки в марній спробі захиститися. То був жах – смерть.

За мить вона почула звук – музичний свист…

Щось проспівало в повітрі. Яхмос зупинився, похитнувся, а потім із гучним криком упав долілиць їй до ніг. Дівчина приголомшено дивилася вниз, на пір’я стріли. Потім перевела погляд іще нижче, туди, де під скелею, досі притискаючи лука до плеча, стояв Горі…

* * *

– Яхмос… Яхмос…

Ренісенб, паралізована пережитим потрясінням, знову і знову повторювала його ім’я. Так ніби не могла повірити…

Вона стояла біля маленького гроту, і Горі досі обіймав її. Вона погано пам’ятала, як вони знову піднялися стежкою. Могла тільки нажахано, ошелешено, заціпеніло повторювати ім’я свого брата.

Горі м’яко сказав:

– Так, то був Яхмос. Це він убивця.

– Але як? Чому? І як то міг бути він – адже він теж отруївся. Він ледве не помер.

– Ні, він би не помер. Він пильнував, щоб не випити більше ніж треба. Лише трохи відковтнув, аби захворіти, а потім удавав сильний біль та інші прояви хвороби. Він знав, що таким чином відведе від себе підозри.

– Але