Читати книгу - "Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Чудово! Ходімо, Сибілло!
Вони спустилися у підвальне приміщення клубу. Тут було сухо і тепло. Тьмяне електричне світло ледь досягало закапелків підвалу, але дати раду було можна. Сибілла впевнено попрямувала в один із закутків, де стояв важкий, облізлий сейф.
— Ось він, Алексе… Спробую відкрити його…
Швед дивився, як упевнено вона крутить коліщатко замка і набирає потрібну комбінацію. Літери та цифри склалися в ім’я, яке він добре знав:
O.S.T.A.P. 1.9.2.2. B.E.N.D.E.R.O.3.
Хто б міг подумати, що Соня Ейзерманн виявиться такою сентиментальною?
Двері сейфа скрипнули і відчинилися.
Усередині виявилися кілька акуратних складених папок.
Сибілла передала їх Маркові.
— Ось… Ось твої вагомі аргументи. Усе, що є.
— Чудово, — проказав він, нашвидкуруч гортаючи папери. Тут були якісь таблиці, креслення, записи від руки і документи, надруковані на друкарській машинці. А ще угоди, розписки, знімки літаків та спільні фото з японськими льотчиками…
Вивчати усе це в підвалі, при такому тьмяному освітленні не було ні часу, ні можливості… Що ж, якщо він стільки часу і ресурсів убив на ці кілька папок, а у них не знайдеться нічого путнього на Семпілла, то гріш йому ціна.
— Сибілло! — звернувся до жінки Марко. — Спробуй пригадати… Чи тобі відомо щось про діяльність Семпілла? Ти ж, певно, чула, на батьківщині його уже не вперше звинувачують у державній зраді та злитті секретної інформації… Я намагаюся зрозуміти, які козирі матиму в руках, коли вестиму розмову про твою безпеку.
— Я мало заглиблювалася у суть його справ, — стенула плечима Сибілла. — Час від часу він приходив сюди з японцями, але я не була присутня на тих розмовах. Іноді він кликав мене, щоб я затанцювала для гостей — оголена чи у легкому серпанку, іноді примушував з кимось із них переспати… Усе, що я бачила — копіювала і передавала… Але не вчитувалася і не аналізувала… Зрештою, вивчати та аналізувати документи — справа Воскресенської. Навіщо ж мені відбирати у неї хліб? Але і Вільям ніколи не розповідав мені про свої оборудки, — розвела руками Сибілла. — Пам’ятаю, це страшенно дратувало Воскресенську, але я нічого не могла вдіяти, щоб справді підібратися ближче…
— Гм… — Марко потер обличчя. — Мусиш щось пригадати… Можливо, таке, що раніше видавалося тобі не надто важливим…
— Ні… — Сибілла похитала головою. — Нічого такого не пам’ятаю… Хіба що…
— Що? — перепитав Марко.
Сибілла дістала з папки одну зі світлин і придивилася пильніше.
— Хіба що… ось! — вказала вона на усміхненого чоловіка, що на знімку стояв поруч із Семпіллом біля літака. На ньому була звична для військового льотчика шкірянка, шолом із піднятими на лоба окулярами. Вітер розвівав кінець білого шарфа. Він білозубо усміхався, про щось жартуючи із Семпіллом. Саме цю мить і увіковічнила фотографічна камера.
— Звичайно, як же я могла забути… — мовила Сибілла Чеддерс. — Рутланд! Фредерік Рутланд! Товариш і колега Семпілла, із яким вони неодноразово бували тут, клубі. Красень-льотчик і, здається, навіть герой Великої війни до того ж… У нього ще прізвисько таке кумедне було — «Рутланд-Ютланд»… Щось пов’язане з битвою при Ютландії 1916 року… Більше не пригадаю.
— Може, усе-таки спробуєш? — не вгавав Швед.
Сибілла нервово зиркнула на Марка.
— Алексе… Ти дуже тиснеш на мене… — проказала вона. — Я не…
— Не більше, ніж твоя подружка із ОДПУ… пані Воскресенська, — беземоційно відповів Швед. — Сибілло, це для твого ж добра! — додав він із притиском. — Тому напружуй пам’ять, пригадуй, кажи!
— Ем-м-м… — потерла вона рукою лоба. — Я справді пам’ятаю дуже небагато… Рутланд із Семпіллом разом часто зустрічалися з японцями, довго щось обговорювали… Я не можу сказати з упевненістю, про що саме йшла мова, але, здається, про якісь новітні способи зльоту літаків просто з корабельної платформи… Вони навчали японських льотчиків цього. І навіть, здається, офіційно…
— Настільки офіційно, — гмикнув Швед, — що аж на перемовини до Харбіна усі з'їжджалися… Звичайно… Чим не підходяще місце твій бордель, — вибач, Сибілло, кажу, як є, — для офіційної співпраці Великої Британії та Японії…
— Тобі не вгодиш, Алексе… — зітхнула Сибілла. — Але я пригадала ще дещо… Семпілл не часто запрошував мене під час серйозних розмов. Але коли наставав час бренді та сигар, він кликав мене, я приносила їм каву та чай, і хтось із присутніх міг зажадати провести час зі мною… Це було вкрай принизливо, але я мусила підкорятися… Так от, одного разу я почула уривки розмови… Семпілла, Рутланда та одного японця, круглопикого і не вельми приємного, з яким вони особливо часто навідувалися до клубу… Я навіть пригадую його ім’я… Такідзіро Оніссі… Здається, він був великою шишкою військової авіації Японії. Так от… Вони якраз говорили, що для нових технологій пасуватиме і новий підхід ведення повітряного бою. Про те, що японський менталітет, духовні й культурні традиції цілком дозволяють впровадити один експеримент… Такідзіро назвав його «Опалими квітами сакури». Я ще подумки здивувалася, як стосується сакура до їхніх військових справ та літаків… Але потім усе зрозуміла. Мова йшла про створення спеціальних штурмових загонів, які ціною власного життя можуть вражати цілі на воді… Льотчики-смертники… Квіти сакури, зірвані божественним вітром, — задумливо проказала вона. — Як же він їх називав… Слово таке, японське…
— Камікадзе? — підказав Швед.
— Так… камікадзе. Це було страшно навіть слухати, не те що уявляти. А вони, — продовжувала Сибілла, — говорили, сміялися, попиваючи бренді…
— А Фредерік Рутланд, друг Семпілла? — поцікавився Марко.
— Фредерік Рутланд, наскільки мені відомо, після від’їзду Семпілла повернувся до Японії. У нього там, як я розумію, справи були «на мазі». А звідти перебрався на Перл Харбор… Тепер він консультує американських військових чи щось таке…
— Цікаво… — проказав Марко сам до себе. — Навіть дуже цікаво…
— Я мигцем читала про нього в газеті, — пояснила Сибілла. — Про Рутланда… Але з того часу більше його не бачила.
— Добре… Це добре, Сибілло, — погідливо сказав Швед.
Озирнувся.
— Ходімо вже… — мовив до Сибілли, та, не ступивши і кроку, кивнув головою убік. — А це що?
Там, примостившись один на одного, прикриті важким брезентовим теном, лежало з десяток великих дерев’яних ящиків.
— Зовсім забула… — Сибілла підійшла ближче і торкнулася одного із них. — Воскресенська казала, що того дня, коли китайська поліція увірвалася до генконсульства, вони ледь встигли врятували якісь цінності… Вчасно вивезли до контори синдикату. Однак там, з огляду на зрозумілі обставини, зберігати їх було ризиковано — раптом китайці влаштують обшуки по усіх російських установах та конторах?.. Ось і привезли усе це добро до мене, мовляв, тут найбезпечніше… Оце думають, у який
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3», після закриття браузера.