Читати книгу - "Подвійна заборона для мільярдера, Тала Тоцка"

Каріна

На трасі ще тримаюся, а щойно звертаю на дорогу, яка веде до заправки, зовсім розкисаю.

Наче на замовлення, точно під стать настрою, набігають хмарки і заряджає дощ. Дрібний, не проливний. Раніше я любила такий дощ, а зараз мені все одно. І якби сонце світило, теж було б до лампочки.

Нічого мене не тішить, нічого не радує. Потішив би дзвінок або повідомлення, але ми з Марком домовилися, що доки він не впевниться в безпеці сім'ї, навіть писати мені нічого не буде.

Дощ барабанить по даху і склу, склоочисники мірно розганяють струмені води, а я їду і думаю. Як може незнайомий мужчина стати настільки близьким і рідним за якісь два тижні? Хіба це нормально?

І не можу не думати про те, чи стала я близькою і рідною для Марка. Незамінною. А ще про те, наскільки його вистачить.

Для мене питання вірності Марку взагалі не стоїть. Відтоді, як я в нього закохалася, інших хлопців я просто не помічала. Вони для мене перестали існувати. Тепер і поготів. А на обох Громових, де б ті не з'явилися, дівчата зліталися немов бджоли на медові стільники.

Ці два тижні Марк провів фактично в ізоляції. Він втратив брата, дивом сам уникнув загибелі, його родині загрожує небезпека. Я для нього була єдиною ланкою, що зв'язувала його зі світом.

Але тепер усе зміниться. Марк повернеться у своє старе життя, до старих звичок, старих знайомств. Мало того, тепер він стане єдиним спадкоємцем статків діда Бронського.

Навіщо я йому тоді буду потрібна? І чи захоче він пов'язувати себе шлюбом зі звичайнісінькою, нічим не примітною дівчиною?

Нервово стискаю рукою кулон на ланцюжку, який Марк подарував мені замість каблучки для заручин. На кулоні вибито колесо з крилами, Громов запевняв, що це крила ангела.

— Такого янголятка як ти, крихітко, адже ти мій янгол-охоронець.

Він так вважає. Він увесь час, який провів у моєму домі, це повторював.

А я тільки сумніваюся і мучуся...

— Марк сказав, що повернеться, — кажу голосно і вголос, у тиші салону мій голос звучить дивно і незнайомо. — Він повернеться, і ми одружимося. І я ніколи не буду в ньому сумніватися.

Чому в людей до очей не прироблені «двірники»? Не хочеться терти очі руками, але картинка раз у раз «пливе». Зараз би мені не завадила парочка таких окоочисників.

Попереду по дорозі помічаю знайому згорблену фігуру велетенського зросту. Чоловік човгає узбіччям і котить велосипед, до багажника якого прикріплена велика брезентова сумка. Добре, що я зменшила швидкість, так би повз проскочила.

Наздоганяю чоловіка, перебираюся на пасажирське сидіння і відчиняю дверцята. Всередину разом із дощовими краплями вривається мокра свіжість.

— Калімера, дядьку Андроніку! — висовуюся під дощ. — Закидайте в кузов ваш велосипед і сідайте чимскоріш, поки не захворіли. Я вас у селище відвезу.

— Калімера, Каро! — вигукує Андронік, впізнаючи. — Дай боженька тобі здоров'я і багато-багато наречених, вродливих та заможних.

Не знаю чому, раптово червонію.

— Дякую, кіріє. Нехай краще буде коханий.

Бо вродливий у мене є. А багатий він чи ні, мені абсолютно точно фіолетово.

Сідаю назад за кермо. Андронік з розмаху плюхається на сидіння, і пікап вмить стає вдвічі меншим. А коли я в ньому одна, здається так просторо...

Дядько повертає голову і пильно вдивляється в моє поникле обличчя. Під пронизливим поглядом мені ніяково, але не просити ж його відвернутися.

Провертаю ключ запалювання, двигун добродушно гуркотить, і машина рушає з місця.

— Ну що, Каро, одужав твій собака?

Перед очима постає Марк, який сидить на камені, впираючись руками в коліна. І одразу навертаються сльози.

— Одужав, кіріє, — майже шепочу, швидко витираючи долонею блискучі доріжки. — Одужала і втекла.

— Ну ось, а я що казав? — задоволено киває Андронік. — Казав же, що буде бігати як вшкварена.

— Говорили, — мляво погоджуюся, — говорили, а я не вірила. А ви чому пішки, щось із велосипедом?

Знаю, що з'їжджати з теми я не вмію, виходить дуже незграбно і незграбно. А що робити, якщо по-іншому не виходить?

— От вибрався сьогодні якихось травичок назбирати, — Андронік говорить статечно й повільно, інколи здається, ніби він навмисне розтягує слова. А він просто нікуди не поспішає. — Зранку було добре, ніхто не заважав. А потім як поперли екскурсії, ще й дощ почався. Я на велосипед і додому, вирішив навпростець, щоб кут зрізати. А там яр зарослий. Я його не помітив, влетів і... Ех!

Він безнадійно махає рукою.

— Вісімка? — запитую співчутливо.

— Угу, — хмикає Андронік.

— Травички-то хоч зібрати встигли, кіріє?

— Встиг, встиг, куди ж я подінуся.

Я навіть рада, що його зустріла. Не уявляю, як повернуся в дім, де немає Марка. Відводжу Андроніка в селище, а він зі свого боку незаперечним тоном заявляє, що я залишаюся в нього на чай.