Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

Мати, на повідомлення про поїздку, відреагувала дещо стримано й не надто радісно:

– Ще учора ти ладна була його придушити, а завтра ти з ним їдеш світ за очі, – вона окинула саркастичним поглядом доньку. – В тебе дисонанс не виникає? А в мене виникає, – жінка прискіпливо втупилась в очі дівчини. – Чи це теж навіювання? Та він просто ас з переконливості!

– Мам! – Ірена роздратовано зиркнула на неї. – Я була з ним наодинці декілька годин, – про перший раз вона вирішила поки що промовчати, – і він міг зробити зі мною все, що йому заманеться. Це тобі не Влад – йому б я точно протистояти не змогла. Та все, що він зробив, це порятував мене від жару.

– Мабуть, я краще сяду, – Дарина демонструвала майже театральне обурення. – Так мене ще не принижували: замість зателефонувати рідній матері, що в тебе температура, ти телефонуєш чоловіку, котрому привселюдно відвісила ляпаса. Послідовність, як вона є.

Дівчина аж рикнула:

– Та не телефонувала я йому! Він сам прийшов!

Мати скинула брова, згадавши один відомий фільм з цією ж фразою, та наразі було не надто смішно:

– Яким чином?

– Спочатку в мій сон, – вона зиркнула на матір, але та продовжувала незворушно свердлити її поглядом. – Ти ж сама віриш у подібне!

– Може, ти викладеш мені всю історію від початку до кінця, а потім я вже буду робити висновки? – зітхнула жінка, не знаючи в що їй зараз вірити, і як на це реагувати, адже з чимось настільки незвичайним вона ще не стикалась.

– Я горіла уві сні. Майже, по-справжньому горіла. Спочатку це була неймовірна спека, здобрена ще якоюсь істотою, від якої хотілось забігти якомога далі. Потім мене закинуло до палаючого лісу. Хтось витяг мене звідти: я бачила тільки ворона, що мене штовхнув у чиїсь руки, та чула голос, що намагався мене розбудити й, здається, це був голос Олекси. Я прокинулась, а поруч телефон вібрує на беззвучному. Почувалась я кепсько: горіла й справді. А от звідки це стало відомо Олексі – для мене загадка. Та він знав. Ще й погрожував, що як не впущу сама, то зайде через вікно, бо ж мені скоро стане ще гірше. Мені й справді ставало гірше.

Дарина відчувала, як зсередини в неї стискується якась пружина, що ладна зірватися будь-якої миті. Скільки можна бити по її сім’ї?! Чому все це відбувається саме з ними?! Чоловік, батьки, брат… Здавалось, наче хтось цілеспрямовано лупить навколо неї, підбираючись все ближче й ближче до найдорожчого.

– А зателефонувати мені? – кинула вона стривожений погляд на доньку.

Та лише здвигнула плечима:

– Не знаю. В мене вже паморочилась голова. Здавалось, що зараз знепритомнію. Впустити його здавалось на той момент найбільш розумним рішенням. Поруч з ним… Я не знаю! – Ірена сердилась вже сама на себе. – Він мене лякає, та поруч з ним мені спокійно! – вона відвернулась до вікна. – Розумій це як хочеш.

– Ну, – жінка видихнула, – концепт в загальних рисах зрозумілий. І як він збив температуру?

– Я заснула. Уві сні, хоча це був… не зовсім сон, він відніс мене до невеличкого озерця – сказав, що цілюще – й занурив у нього. Прокинулась я без жару й тахікардії. Навіть метопролол не знадобився, як не дивно. Та й досі не потрібен.

Дарина взялась за зап’ястя дівчини: пульс дійсно нормальний, шкіра прохолодна. Що ж за дивні речі відбуваються навколо них?

– Коли ти в останнє приймала пігулку?

– Вчора ввечері.

Дійсно довго – доба. Зазвичай Ірені доводилось десь раз у вісім годин приймати адреноблокатори. Хто ж цей Олекса? Чи не зробить він ще гірше? Жінка нервувала, та намагалась не демонструвати цього доньці, бо та в такому випадку занервувала б ще більше:

– Він це якось пояснив?

– Сказав, що таких, як він, раніше називали характерниками, а вони, як ти казала, володіли й цілительською магією.

– Ого! – жінка поправила волосся, хоч воно й було зібране на потилиці, та підсвідомість таким чином викроювала собі час на осмислення, залучаючи арсенал несвідомих рухів. – Вже хочу побачити це Червонокнижне створіння!

– Завтра побачиш, матусю, – з єхидним виглядом усміхнулась Ірена. – Як не дивно, та він, не встиг познайомитись зі мною, як вже спішить знайомитись з тобою.

– Це мене й тривожить. Особливо, коли я не розумію мотивів людини.

Ірена вперла руки в боки:

– Цікаво. А, якби він мав намір везти мене кудись, не знайомлячись з тобою – це б тебе не тривожило? Виходячи з твоєї ж логіки.

Дарина скривилась у напівпосмішці:

– Уїла. Завтра погляну на це диво, складу свою думку, й винесу вердикт.

– Сподіваюсь, під мікроскоп його не розглядатимеш?

Жінка замислилась:

– Гадаєш, варто зателефонувати на роботу – домовитись на пару годин орендувати?

– Знущаєшся?!

– Ну, що ти, сонечко! Я ж мікробіолог: повинна впевнитись у «чистоті» намірів не лише візуально-оглядово, а й мікроскопічно, – з абсолютно серйозним виразом обличчя видала мати. – Можу й на посів узяти… Через дві доби – результати.

– От вмієш ти! – пирхнула дівчина, сміючись. – Антисептиком обробити не забудь.

Мати задумливо помахала пальцем:

– Слушна порада. Він – високий?

Ірена, зі здивованим виразом обличчя, намагалась вловити напрям материних думок:

– А це до чого? Уявляєш, як високо доведеться стрибати, щоб полити?

– Майже. Розраховую, скільки рідини знадобиться на його габарити.

– Слухай! – дівчина рикнула. – Я – серйозно!

– Про обробку?

– Мамо!

– Що ти хочеш почути? – Дарина важко зітхнула. – Я не знаю цю людину. По парі вчинків судити важко. Та ти, здається, вже прийняла рішення.

– Так, – Ірена сіла поруч з матір’ю, – я хочу позбутись усіх цих «дарунків», а разом з цим, можливо, й вдасться дізнатись, хто автор деяких з них. Чи ж не ти цього хотіла?

– Хотіла, – кивнула та. – Ось тільки я не мала на увазі поїздку з невідомо ким, невідомо куди.

– Ну, чому ж невідомо? Вранці знатимеш і з ким і куди, – дівчина розпливлась у нахабній посмішці.