Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

Жінка осудливо похитала головою:

– Смійся-смійся! Самій – не лячно?

Ірена хитнула головою:

– Я двічі залишалась з ним наодинці, тож…, – вона осіклась, прикушуючи язика, та вже було запізно.

– Та-а-ак! – протягла мати багатообіцяльним тоном, свердлячи її не менш багатообіцяльним поглядом. – Чого я ще не знаю?

– Ну-у-у, – дівчина трохи відсунулася, – ти була в нічну зміну, а в мене якесь жахіття почалось. Ще й за вікном начебто хтось був. Зателефонувала йому, й він примчав хвилин за двадцять-тридцять. Навіть позад дому все перевірив.

Дарина прискіпливо вдивлялась в обличчя доньки:

– Чи він й справді з Червоної Книги? Чи тут щось інше.

– Який з мене зиск? – пирхнула та.

– Хтозна, який він шукає?

– О! Ти ще теорію якого-небудь заколоту вигадай! А я в ній – ключовий елемент!

Жінка підвелась:

– Добре, лягаймо спати! Будемо розгрібати проблеми в міру їх надходження.

***

Ірена довго не могла заснути. Думки ніяк не хотіли залишати її голову, штовхаючись та вистрибуючи одна поперед одної, та ще й літечко спекотні ніченьки підкидати стало, тож вертілась вона, немов вугор на сковорідці. Врешті, їй набридло це вовтузіння, й вона попрямувала на кухню, бодай води напитись. Ніч була місячна, тож вмикати світло не було й потреби. По дорозі вона почухала за вушками обох кицьок, що мирно спали в різних куточках дивану у вітальні, та рушила до дверей. Не встигла вона взятись за ручку, як позад, із коридору, пролунало чиєсь сумне зітхання.

Різко розвернувшись, вона аж гупнула рукою по вмикачу. Світло вихопило лише незадоволених кицьок, котрі, сонно мружачи очі, щось промуркотіли, потяглись – синхронно – й, перевернувшись на інший бік, обидві продовжили додивлятись свої котячі сни. Ірена намагалась себе заспокоїти: їй або ж почулося, або ж, якщо не почулося, та кицьки не реагують, то нічого страшного тут і нема. Кицьки ж повинні реагувати на усіляку нечисть? За повір’ями… А Олекса обіцяв, що сьогодні їй нічого не загрожує. Якщо йому вірити…

Боязко зіщулившись, дівчина все ж вирішила заглянути до коридору. Тягнучись рукою з-за кута, бо зайти туди усією своєю персоною було все ж страшнувато, вона дісталась наступного вмикача й освітила коридор. Тиша та спокій. Вона кинула погляд на друзу з тигровоокого каменю, й на мить здалось, що він трохи блиснув, та це могла бути просто гра світла. Заспокоєно видихнувши, вона вже потяглась вимкнути освітлення, та в спину долетіло, ледь чутне буркотіння:

– От так завжди! Хоч би хто слова доброго мовив.

Ірена так і завмерла з витягнутою рукою. Голос був знайомий. Та це не скасовувало того, що нікого у квартирі, крім неї й мами, не було. Коти не враховуються. А голос був точно не мамин. Вона повільно розвернулась, влипаючи спиною у двері ванної кімнати, та міркуючи над тим, що треба було приставати на пропозицію Олекси – їхати з ним. Та вже, як сталось. Позаду нікого не було, окрім власного відображення у дзеркалі. Дівчина вже хотіла видихнути, вмовляючи себе, що їй таки почулося, враховуючи всі ті жахи, що звалились на неї за останні декілька днів, та віддзеркалення нахабно посміхнулось:

– Ти себе такою страшною вважаєш?

Ірена ледь не сповзла по дверях:

– Ти хто?! – прохрипіла вона, відчуваючи, як в роті розкинулась пекуча пустеля, зсушивши останні краплини вологи, які там ще залишались.

Вона уп’ялась поглядом в друзу, згадуючи вже вкотре Олексу, та цього разу незлим тихим словом: оце так захист!

Її відображення трохи повертілось, оглядаючи себе з усіх боків:

– А на кого схожа? – блимнуло воно на дівчину.

– Це не відповідь, – Ірена стискувала кулаки й уявляла, як когось пригостить ними, коли до ранку доживе. – Навряд чи моє зображення зі мною б розмову затіяло.

– Твоє зображення?! – пирхнуло те сердито. – Яка пиха! Хотіла б я зустрітись з тим, хто нас зробив такими: можемо бути схожими на будь-кого, та не на себе. Тож, наша подібність ще нічого не означає! Тобі просто більше пощастило: народитись по той бік дзеркала, – пробуркотіло воно, чи вона, вже наостанок.

– Ще мені з цього приводу ніхто претензії не пред’являв! – намагалась опанувати себе дівчина, розмірковуючи над тим, чи не зателефонувати Олексі просто зараз, щоб теж порадів можливості спілкування з потойбічним світом посеред ночі, та приїздив би вгамувати розбурхане дзеркало.

– От бачиш! Тепер і цей недолік ліквідовано! – криво осміхнулось відображення. – Претензії отримано!

– Залиш собі, – хитнула головою Ірена, трохи заспокоюючись, оскільки опонент явної агресії не виявляв, – мені чужого не треба.

– Та, ні, дорогенька! – роздратовано вперло руки в боки віддзеркалення. – Приймеш. Я тут щодня, щоночі вірою й правдою прислуговую, а натомість отримую чорну невдячність!

Дівчина аж повітрям захлинулась від такого нахабства:

– Це коли ж я у дзеркало посеред ночі видивлялась?! По-перше. А, по-друге, з чого б це я повинна завдячувати дзеркалу? І, по-третє, – Ірена на ходу метикувала, чим би його ще припечатати зухвалицю, – якість твоєї служби дещо шкутильгає, й інколи на обидві ноги: мені не завжди до вподоби те, що віддзеркалюється.

– Гей! Гей! Гей! Розійшлась! Пригальмуй вже! Що перед мої очі постало, те й віддзеркалюю, та це далеко не головне, за що ти мені завдячувати маєш! – пішла в наступ нахаба так мотнувши при цьому головою, що аж волосся зметнулось догори.

Ірені здалось, що її волосся також зметнулось та з дещо іншого приводу: воно вже мало не дибки ставало. Кому розповісти: глухої ночі сперечатись із власним зображенням! Вона войовниче склала руки на грудях – треба ж хоч якось себе підбадьорити – та спробувала охолодити запал співрозмовниці:

– Й звіт, будь ласка, надайте за якісно виконану роботу, якої я, чомусь, не помітила.

– Ах, вона не помітила! – войовниче пирхнуло зображення. – А хто тобі винен, що ні разу не зробила того, щоб мені допомогти? Де мені сили брати?