Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

Це вже було занадто: воно не просто сперечалось – воно звинувачувало!

– Пробач! – скривилась дівчина. – Мені переліку не надали, що там тобі потрібно для твоєї роботи: власний візажист? Косметолог? Фітнес-тренер? Претензії, будь ласка, у письмовому вигляді. Я перегляну за вільного часу.

Віддзеркалення, як здалося Ірені, важко зітхнуло:

– Люди дійсно збезглузділи, – воно здійняло на дівчину стемнілий погляд. – Невже ти гадаєш, що дзеркало лиш для того, щоб ваші фізіономії вам же демонструвати? Як весело! – зовсім невеселим тоном резюмувало зображення.

– Я зараз заплачу, – буркнула Ірена, намагаючись пригадати бодай щось, їй відоме, про властивість дзеркал з точки зору метафізики.

Та нічого, крім ворожіння на судженого, на згадку не приходило. Тож, особливого зиску з цього все одно не матимеш. І через що тоді галас? Чи воно вважає, що одне єдине передбачення – таке вже велике досягнення? Здається, ось це конкретне створіння чекає велике розчарування:

– Без Святочного ворожіння я як-небудь переживу.

Віддзеркалення втупилось в неї:  

– Ворожіння?! Ти взагалі знаєш, хто такі – дзеркалиці?

– Хто-хто? – швиденько почала перебирати звивинами Ірена, шукаючи відповідну  інформацію у своїх завалах. – Вперше чую.

– Незнання закону, – гордовито закопилила губи означена дзеркалиця, – не звільняє від відповідальності.

– Ти дивись, яка просунута! – все більше розпалювалась дівчина. – Вам юридичний лікнеп начитують? А як щодо професійної недбалості?

– От коли роботодавець гідними умовами праці забезпечить, тоді й матиме право висловлювати незадоволення отриманими послугами! – випалило створіння.

– Я з тобою контракт не підписувала! – мало не гаркнула дівчина, вчасно схаменувшись та згадавши, що вдома вона не сама, а будити матір після робочого дню – було б свинством, хоча група підтримки не завадила б.

– Момент придбання дзеркала – ним і є! – відкарбувало зухвале створіння.

– А довести до відома покупцю? – гнула своє Ірена.

– Це ж загальновідома інформація! – дотискувала дзеркалиця.

– Публікацію надайте, будь ласка! – роздраконено шипіла дівчина, забувши вже й про свої страхи.

– Це – не моя турбота! – наприндилась істота. – Коли купуєш річ, ти ж не станеш купувати те, що тобі невідомо?

– Та, що ти?! Уявляєш: до таких речей інструкція додається, а до дзеркала додавали лиш чек про оплату!

– Я ж кажу, – насупилось зображення, – люди зовсім збезглузділи.

– Звинувачувати та сипати образами – невелике досягнення. Та по суті я нічого так і не почула. Чим же ти така визначна, й чого я тобі не додала, щоб підтримати твою значущість?

Зухвалість дзеркалиці якось раптом зникла, а натомість Ірена бачила змарнілу, втомлену та сумну дівчину, з очей якої, того й диви, сльози задріботять.

– Дзеркала – це захист, – сумно зітхнуло відображення. – І з тобою могло не статись тієї жахітливої історії, коли та потвора тебе била, якби мене вчасно напували силою.

Ірена відчула, як зблідла, згадавши одну з найстрашніших подій свого життя. Вона пам’ятала, як волала вже смерті, аби тільки побиття скінчилось. Воно й досі висить над нею, наче чорна тінь, що закриває від неї всі радощі життя.

– Пробач, що нагадала, – вже більш миролюбним та лагідним тоном промовила дзеркалиця.

– І чим би ти допомогла? – прохрипіла дівчина.

– Наприклад, зробила б так, щоб той покидьок налигнувся на рівному місці, або котів би збурила, що й очі йому б повидирали, – вона зітхнула з виразом всесвітнього смутку. – Я й так робила, що могла: скільки разів він промахнувся, цілячись вдарити по твоїй голові.

Ірена здійняла очі й побачила такі самі – майже свинцеві, наповнені сльозами навпіл із люттю:

– В тебе є ім’я?

– Так, – кивнула дзеркалиця, – Вістана.

– Гарне, – тихо промовила дівчина, приборкуючи розхвильовані спогади. – І що ж надає тобі сили?

– Сонячне світло, – мрійливо примружилась дзеркалиця, – місячне сяйво та джерельна вода.

– Чудово! – пирхнула Ірена. – Як ти це собі уявляєш? Дзеркало вбудовано у комплект із коридорною шафою. Я аж ніяк не дотягну тебе до сонячної кімнати! – мало не у розпачі розвела вона руками.

– Та хто ж каже: тягти?! – подивовано здвигнула плечима Вістана, начебто їй доводилось роз’яснювати речі абсолютно загальновідомі. – Мені достатньо, щоб омивали джерельною водою, настояною на сонячному та на місячному сяйві, та хоч інколи сонячного зайчика на мене направити.

– А джерельна вода, можна подумати, в мене з крана тече! – обурювалась дівчина з приводу недосконалості цього світу та кількості перешкод на шляху до його вдосконалення. – Де я її візьму?

– У свого любчика, – хитро блиснула очима дзеркалиця.

– В кого?! – закашлялась Ірена. – Він мені – не любчик! – аж спінилась вона.

– Атож, атож! – відкрито насміхалось віддзеркалення. – Чи я не бачила, як ви очима одне одного їли? До того ж, – воно нахабно уп’ялось поглядом в обличчя дівчини, – ти забула з ким розмовляєш: а чи не в мене питають про судженого-ряженого?

Дівчина стояла, вже не розуміючи: блідістю вона вкривається, чи ж маком квітує, але зсередини клекотало. Й клекотало знову ж таки незрозуміло чим: обуренням, радістю, відчуттям невідомості?

– Хочеш сказати, – тягла вона з острахом почути відповідь, – Олекса – мій… суджений?

– Один з варіантів, – з таким тоном, наче кожного дня пророцтва продукувала, відповіла дзеркалиця.

Скільки Ірена воювала з материним ствердженням, що сталої долі не існує і завжди є варіанти, а людина здатна змінити будь-що зусиллям волі, і от її знову тицьнули носом у варіативність можливостей:

– Хочеш сказати, що є ще хтось?

– Що сказала – те й сказала, – чомусь насупилась Вістана. – Ти й так отримала відповідь на своє питання, не доклавши жодного зусилля, а я, як ідіотка, її надала.