Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

– Так кажеш, начебто злочин який учинила, – дівчина здивовано дивилась на співрозмовницю, не розуміючи, чому ті, хто бачить щось у майбутньому, так полюбляють накидати серпанок таємничості на все, що вони промовляють.

– Майже так і є, – буркнула та. – Дзеркало може тріщину дати через нерівне співвідношення сил: ти своє отримала, а я – ні. Якщо ж воно трісне, мене не стане.

Якою б роздратованою Ірена наразі не була, та завдавати шкоди навіть цьому противному (у якомусь сенсі) створінню – вона бажання не мала.

– Я не знаю, – дівчина трохи занервувала, – може, свічки запалити, паличку ароматичну – також? Повинно ж щось бути?

Вістана замислилась, а потім зраділо кивнула:

– Двох свічок буде достатньо. І паличку – з чимось солоденьким. І воду, – кинула вона вже наздогін Ірені, що вже прямувала до кімнати, – хоч яку постав на підвіконня – нехай насичується. Все ж краще, ніж ніщо.

– От-от, – долинуло скрипучим голосом дівчині у спину з боку кухні, – і мені солоденького. Самі ж не зметикуєте.

Вона, як йшла, так і завмерла. Вже навіть не злякалась: просто несподівано. Хоча, їй здавалось, що заговори зараз кожен предмет у квартирі, то й те вже не злякає. Ірена розвернулась на звук: між кухнею й коридором стояв невеличкий – з метр – чоловічок із сивим, густим, напівдовгим волоссям та такою ж бородою, заплетеною у дві косиці. Такий собі мінівікінг у віці, якби не одяг. Лляна сорочка була розшита золотистим візерунком і підперезана червоним поясом. Зелені шаровари було заправлено у червоні ж чоботи. Вже не вікінг – майже козак.

– Я бачу, в мене сьогодні ніч претензій, – буравила поглядом вона незнайомця. – А ви хто?

– Северин. Капуш місцевий. А оскільки домовика у вас не було, то я й вирішив за сумісництвом… сюди… також…, – блимнув він зеленими очима. – Взагалі ж бо нам належить в кущах бузини жити, та у вас тут із бузиною якось слабувато, тож, і оселився в бузку. А твоя мати так той бузок відстоювала, коли його вирубати хотіли, що я вирішив і хату вашу поохороняти.

Дівчина намагалась зрозуміти: вона це все насправді бачить, чи вже весь свій здоровий глузд розгубила? Якось щільність див на одну взяту людину була занадто високою. Та, якщо Олекса їй не приверзся, то, можливо, й усі ці дзеркалиці із капушами, про яких вона ні сном ні духом раніше, теж цілком реальні.

– Угу, – мугикнула вона, роздумуючи над тим, чи вщипнути себе про всяк випадок, чи за свічками йти, – вам також ароматичну паличку із солоденьким ароматом, – ледве стримала себе від їдучості.

– Та ні, – пирхнув, смішно зморщивши носа чоловічок, – аромати – то дівоче, – хихотнув він. – Мені б цукерочок, чи будь-яких інших смаколиків, аби солодкі. Та водиці тієї ж у філіжанку – то і я при силі буду завше.

– Зрозуміло, – їй здавалось, що здатність дивуватись після цієї ночі в неї зникне за відсутності потреби, як у такій. – Ще якісь побажання будуть?

– Та вже швидше, поки дзеркало ціле, – пролунав невдоволений голос дзеркалиці.

– Слухаю і підкоряюсь, – театрально у пояс вклонилась дівчина й рушила до кімнати.

Через пару хвилин вона запалила свічки й паличку перед задоволеним відображенням і почимчикувала на кухню, де трохи нетерпляче покахикував той самий капуш. Ірена виклала на блюдце шоколад, та налила води з банки у чашку:

– Наразі, тільки посріблена вода мається.

– Та вже хай така, – махнув рукою дідок. – Красно дякую. Йди вже спи собі спокійнесенько – ніхто сюди тепер й носа не суне.

Відчуваючи страшенну змореність, Ірена й сама вже хотіла чимскоріше впасти у постіль. Та не встигла й кроку зробити, як у спину врізалось:

– Гей-гей! А води з собою: на підвіконня поставити?

Важко зітхнувши, вона попленталась до тумбочки за банкою та, наповнивши її, ледь доповзла до кімнати. Вмостила посудину між квітами на підвіконні та впала геть знесилена у ліжко. Хай тільки вранці Олекса з’явиться: йому теж буде весело!