Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

Перед тим, як їхати до Ірени, Олекса завітав до друга: його хвилював стан Оксани. А, заразом, може, вдалось би з’ясувати якісь подробиці, якщо дівчина щось бачила. Віринея славилась тим, що вміло плела будь-які закляття, ховаючи їх одне в одне. Тож, за «Омелою», могло ховатись ще дещо, чого він не знайшов.

Двері відчинив Андрій, і з досить похмурим виглядом:

– Оксанка спить. Вона виснажена, – замість привітання буркнув він.

– Добре, я не буду її будити. Вона хоч щось сказала? Щось бачила?

Хлопець аж спінився:

– Тебе тільки це цікавить?!

Олекса здивовано глянув на нього:

– Андрію, заспокойся. Мені шкода, що так сталось. Я навіть припустити не міг, що Віринея так активно вчепиться в Ірену.

– Шкода?! – хлопець продовжував себе накручувати. – Ти навіть не спитав, як вона! – гарикнув він, ледь притишивши голос наостанок, щоб не розбудити свою повітрулю.

Чоловік спокійно видихнув, намагаючись й самому не долучитись до банальної лайки, бо ж цілком розумів друга: сам нещодавно клекотав, коли дізнався, що зробили з Іреною.

– Не спитав, бо ж ти й сам озвучив. Тобі стало б легше, якби я перепитав?

Очі Андрія налились полум’ям, а волосся почало біліти, наближаючись, скоріше, до сріблястого кольору:

– В тобі хоч крапля емпатії взагалі присутня?! Ту дівчину так само використовуватимеш?! – рикнув він.

– Опануй себе, хлопче! – насунувся на нього Олекса. – Ти не на полі битви, а я не той, з ким би тобі варто було битись! Тож, слідкуй за язиком!

– Що?! – хлопець аж сполотнів від гніву. – Ти мені погрожуєш?!

– Зовсім розум втратив?! – чоловіку вже вривався терпець. – Ти хоч чуєш, що тобі кажуть, чи твоя злість геть здоровий глузд затьмарила?! Кожен з нас знав, чим доведеться ризикувати, й кожен погоджувався! Чи ти забув?!

– Заради спільної справи, а не за…

Договорити Андрію Олекса не дав. Його кулаки стиснулись, аж кісточки побіліли, а з враз потемнілих очей заструменіла чорна імла. Скреготнувши зубами, він неголосно процідив:

– Заради спільної, кажеш. Що ж… більше не потривожу, – й розвернувся до виходу.

Хлопець зціпив щелепи, розуміючи, що наговорив зайвого. Він мотнув головою, приймаючи свій звичний вигляд:

– Олексо, я…

Та Лютецький вже вилетів за двері, ледь не хряснувши ними. Позаду почулося сумне зітхання:

– Який же ти дурний, Майоране.

Андрій озирнувся: в прочинених до кімнати дверях стояла бліда Оксана. Він підскочив до неї, обіймаючи:

– Навіщо встала? Ти ще занадто слабка.

– В мене хоч слабкість тілесна, а в тебе, здається, розумова, – вона пристукнула по його плечу кулачком. – Скільки раз він приходив на допомогу тобі й мені і не через справу? Скільки він ризикував своїм життям, не замислюючись? – вона підняла на нього сповнені сліз очі. – Скільки він для тебе зробив, Андрію? Невже ти забув?

Хлопець сховав обличчя в її золотавому волоссі, щільніше пригортаючи дівчину до себе:

– Я за тебе боюсь.

Вона відштовхнулась від нього, блиснувши сердитими очима:

– Ти – ідіот, Майоранчику, – Оксана випручалась з його обіймів. – Вибачся перед Олексою!

Андрій притримав її за руку:

– Вибачусь, Оксанко! Трохи пізніше. Зараз він все одно мене не слухатиме, та й за кермом вже, мабуть: не хочу відволікати та наражати на аварію.

Дівчина висмикнула долоню й попрямувала до кімнати, кинувши через плече глухим голосом:

– Тоді й поговоримо.

***

Олекса мчав по дорозі, цілком зараз відповідаючи власному прізвищу – Лютецький. Ніколи б не подумав, що дочекається чогось подібного від Андрія. Оксанка була йому дорога, аж ніяк не менше. Він любив її, як сестру, як друга, й оберігав, наскільки це йому вдавалось, не підпускаючи до особливо небезпечних справ. Цього разу й припустити не міг, що щось станеться! Але, щоб таке почути!.. Й від кого?! Від друга?! Ні, в цьому світі дійсно щось не так…

Під’їхавши до будинку, де проживала Ірена, чоловік ще деякий час просто сидів за кермом, намагаючись вгамувати свою лють, яку навіть скажена швидкість не розвіяла. Яке там – розвіяла?! Його ще більше розбурхало. Мало того, що він не встиг заспокоїтись після зустрічі з матір’ю, так ще й ліпший друг додав. Виходить, що спільна справа – то святе. А, коли доходить до чогось особистого, то на допомогу не варто й сподіватись. Таж, це особисте й до спільного, ой, яке має відношення! Й – кому-кому – а Андрію це відомо. Як і те, що в Олекси залишився лише рік, щоб втриматись бодай на межі, а не зайти за неї. З нього й так інша сутність проступати стала інколи. Й ніхто з його оточення точно не порадіє, якщо вона вибереться повністю.

Чоловік заплющив очі й почав уповільнювати дихання. Треба заспокоїтись, бо ж налякати Ірену в його наміри аж ніяк не входить. Дівчина й так досить вже налякана, й ним, між іншим, також. А її йому втрачати не можна: вона – його останній шанс. Та й він для неї теж. Олекса бачив на ній відмітини, за якими життя з неї витягали просто таки зухвало, не полишаючи їй нічого майже. Ще трохи, й вона сама б з нього пішла.

Хвилин десять він витратив на заспокоєння. Добре ж його розхитало! Зазвичай, двох-трьох хвилин вистачало. Та, наразі, зсередини в нього клекотало так, що довелось докласти зусиль, аби той вулкан не почав виверження.

Заграла знайома мелодія: телефонував Андрій. Прокинулась совість? Чи Оксана? Скоріш, друге. Мабуть, чула їхнє гарчання одне на одного та надавала стусанів своєму Майоранчику: вона розумна дівчинка. Відповідати не хотілось, та мелодія заграла наново, й рука сама вже потяглась до телефона:

– Забув щось додати?

– Олексо, пробач…

– Я тебе почув. Іншого разу поговоримо, – відбився Олекса, масажуючи вилиці п’ятірнею.

Зараз в нього не було жодного бажання щось обговорювати. Він набрав Ірену:

– Привіт. Я біля під’їзду.

Дівчина щось невиразно відповіла, немовби спросоння. Йому здалось, що це все ж таки було «Так». Хвилин через п’ять двері під’їзду прочинились, і йому махнули рукою. Він наблизився до Ірени: вона й справді виглядала наче з недосипу.