Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

– Як пройшла ніч? – спробував вичавити з себе щось на зразок усмішки.

– Незабутньо, – процідила вона мало не по складах, обдаючи холодно-сталевим поглядом, в якому не залишилось й місця хоч би одній сонячній бризці. – Прошу, – махнула вона рукою у бік квартири й попрямувала до дверей.

Те, що щось вночі таки відбулось, він зрозумів. Не зовсім було зрозуміло, що саме? Зляканою дівчина не виглядала. Зате виглядала злою. Цікаво. Він прихопив з собою орхідею, яка до сьогодні стояла сиротливо забута в його приймальні.

У коридорі на них чекала невисока, але підтягнута жінка років сорока п’яти-сорока семи. Її блакитні очі з трохи зеленавим відтінком блискотіли смішинками, а довге каштанове волосся було зібране у хвіст на потилиці. Вона простягнула йому руку:

– Доброго ранку! Гадаю, – жінка ковзнула поглядом по доньці, – озвучене побажання зайвим точно не буде. Й рада знайомству. Дарина. Без по батькові, будь ласка, – відрекомендувалась вона.

– Олекса, – всміхнувся він, відповідаючи на потискання.

– Чудове ім’я, – матір Ірени посміхнулась у відповідь. – Рідкісне. Поснідаєте?

– Ні, дякую. Вже поснідав, – згадав чомусь розмову з Андрієм, після якої апетиту точно ще довго не буде.

– Може, чаю?

– Дякую, чаю теж не треба, – він повернувся до Ірени. – Ти речі зібрала?

Та лиш очі закотила:

– Що їх там збирати?!

– Збирай, а заразом й квітку свою десь прилаштуй, – зітхнув він, вручаючи орхідею її власниці й повернув погляд на матір дівчини. – Ми можемо поговорити?

– Гадаю, що не тільки можемо, а й повинні, – кивнула вона. – Прошу, – махнула рукою в напрямку, протилежному тому, куди пішла Ірена.

У невеликій кімнаті були лише: диван, столик та шафа. Жінка запропонувала присісти на диван:

– Вибачте, але тут я тільки сплю та інколи відпочиваю.

– Не має значення, – здвигнув плечима Олекса.

– Я теж такої думки, – вона прискіпливо втупилась в нього. – Тож, що ви маєте мені сказати?

– Хотів би взнати дещо про дитинство Ірени, якщо ви не проти.

– Про усілякі незрозумілі речі? – жінка відійшла до вікна.

– А вони були? – дивитись йому довелось в спину, а ця частина тілу не завжди буває красномовною.

– Були, на жаль, – її голос став більш глухим та пригніченим.

– Які саме?

Важко зітхнувши, вона продовжила:

– Вперше це сталось, коли їй ще й року не було. На неї навели пристріт. Чи свідомо, чи ні – не знаю. Жінка, що працювала на молочній кухні, де я отримувала сир та кефір для Ірени, побачила, як мала їсть печиво, сидячи в колясці, та й посміхаючись промовила: «Як же ж солодко дитина їсть!» До речі, очі в цієї жінки здавались чорними. Того ж дня в моєї дитини зник апетит. Як відрізало: ось вона добре їла, а після тих слів – вереди та сльози. Я навіть до лікарні сходила, та мені відповіли, що на дворі літо, жарко, от дитина й вередує. Тоді подумалось, що може й так, а я занадто переймаюсь, та наступний похід до цієї кухні дав мені зрозуміти, що за всім цим стоїть дещо інше. Ірена заснула в колясці й, коли я знов отримувала молокопродукти, та сама жінка видала вже інше: «Як солодко дитина спить!» Наслідки не забарились. Вночі моя дитина, не прокидаючись, повзала по постелі, хникала, кидалась. Ось тоді я й зрозуміла, що на неї наведено, та й хто навів – теж зрозуміла. В мене була вода з Водохрещі. Ні, не церковна: завжди сама набирала. Ніколи не вірила, що її властивості залежать від попівського кадила. Оббризкала сплячу дитину тією водою, та й своїми словами щось сказала про зняття усього наведеного та насланого. Вперше побачила диво: Ірена миттю стихла й спокійно заснула. Більше я до тієї кухні не ходила. Вдруге – це вже мої припущення, бо ж я й не зрозуміла і досі, що то було. Доньці було майже два роки. Я зайшла на ринок з нею, коляску котила попереду. Якраз була батьківська неділя: люди, хто вважав за потрібне, роздавали солодощі на спомин рідних. Якась огрядна бабця підскочила до моєї малої й, поки я зметикувала що й до чого, запхнула їй до рота цукерку. Досі не можу усвідомити, що відбулось. Я навіть не пам’ятаю чи витягла ту цукерку з рота дитини, чи – ні. Але виглядало підозріло.

Дарина змовкла, поринувши в ті спогади, та нарікаючи на себе за ту кляту цукерку: чому її тоді заціпило? Чи залежало того разу від неї щось й чи взагалі той випадок вартий уваги? Може, надумала з переляку після того пристріту?

– Було ще щось? – витяг її з роздумів Олекса.

Вона озирнулась: чоловік уважно її слухав та виглядав досить похмурим. Тож, не дарма так переймалась виходить.

– З того, що мені відомо напевне? Так. Ірені було трохи більше дев’яти років. Була зима. Чоловік пішов зустріти мене з роботи, щоб сама по-темному не йшла, а коли ми зайшли до під’їзду, під дверима лежали три стопочки печива по дві, здається, штуки у кожній. Ми тоді, як вкопані застигли перед цим. Чоловік хотів ногою згребти, та я не дала: обережно зібрала пакунком, щоб руками не торкатись, та викинула на вулицю. А через три місяці він застрелився. Ірені почали після цього ввижатись голоси, що нашіптували їй заподіяти мені щось. Вона навіть води мені подати боялась, бо їй здавалось, що вода в її руках стане отрутою, хоч і не в прямому сенсі. Не рідко її опановував страх просто так. Часто їй стало бракувати повітря. Одного разу навіть швидку довелось викликати. Врятувала звичайна вулична кицька. Я сказала Ірені, що, як знайде білу кицьку, то та вижене з квартири увесь негатив. Вона дуже швидко її віднайшла, – жінка посміхнулась, – абсолютно біле величеньке вже киценя. Дякувати нашій Соні, голоси доньці стали менше дошкуляти, а згодом – вщухли, – жінка повністю розвернулась до Олекси. – З того, що я точно бачила й чому була свідком – це все. А пліток про різне – було вдосталь. Тож, як? Почули щось важливе?

– Дещо.

– І це – не печиво, – з нерадісною посмішкою хитнула головою жінка.

Від здивування Лютецький аж голову набік схилив: