Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

– Чому ви так вирішили?

– Щоб таким чином щось навести, треба мати пробивну енергетику. А той, хто має настільки пробивну енергетику, таким примітивним способом заморочуватись не стане. Та от сама злість того, хто ті купки розкладав, прикрощів додати могла, особливо, коли людина й сама підпускає до себе негатив.

Олекса закивав, погоджуючись:

– Ви праві. Дошкулити таким чином можна, а от на серйозні неприємності саме по собі воно не тягне, та могло спрацювати, як остання крапля.

Дарина обхопила руками свої плечі, наче їх холодом обхопило:

– Скільки тих крапель було, – вона сутужно видихнула, озираючись по кімнаті.

І він відчув, що тут відбулось, майже, побачив:

– Він тут застрелився?

Жінка з цікавістю дивилась на нього:

– Ви це бачите?

– Не ясно. Скоріше, на рівні енергій.

– Така важка?

Олекса прикрив повіки, вдивляючись у простір приміщення. Над самою підлогою він розгледів ледве помітну імлу темно-сірого кольору, що клубочилась, майже не здіймаючись, наче щось утримувало її від цього – якийсь бар’єр. І йому вдалось видивитись цей бар’єр – тонку сріблясту плівку. Розплющивши очі, він втупився в жінку:

– Ви щось робили з цією кімнатою?

Дарина здивовано повела бровою, та відповідати одразу не стала: їй було цікаво, що цей чоловік побачив насправді, якщо побачив.

– В якому сенсі? – прикинулась вона, мов би не тямила про що річ.

– Намагались позбутись наслідків. Чистили, наприклад?

Довелось їй погодитись з тим, що щось він все ж таки бачив.

– Так, – вона дивилась прямо в його очі, – в усякому разі намагалась чистити. Й, так розумію, не дочистила.

Чоловік пильніше вдивився у підлогу:

– Як не дивно, але найтяжчі складові вам вдалось витиснути. Та дещо з низьких вібрацій залишилось. Вони скуті, хоча й не до кінця, тож, завдавати дрібних неприємностей цілком спроможні. А будь-які дрібниці мають властивість накопичуватись, й тоді…

Дарина продовжила за нього:

– …виливаються у великі неприємності.

Вона його дивувала – ця жінка. В ній відчувалась якась сила, та щось її наче блокувало, але роздивитись блоки йому ніяк не вдавалось. Здавалось, що перекриття ховалось десь глибше: мовби… її силу замкнули ще до народження?! Цікаво: хто й навіщо? Просто так такі речі не роблять – надто складні. Все, що їй залишили – це невеличкий резерв живинки, яким вона й утримувала доньку, котра хоч і наслідувала цю властивість, але користуватись нею не вміла через, знову ж таки ті самі блоки. Хтось, немов кліщ, вп’явся у цю сім’ю! З цим він розбереться трохи пізніше, а зараз поки й того захисту, що він встановив, буде достатньо. Головне відірвати хоботок цього паразиту та вилучити «подарунок» його матусі.

Олекса підвівся:

– Поки що великі неприємності вам не загрожують. Камінь тільки з коридору не прибирайте. Коли повернемось, я це вичищу повністю.

Жінка розглядала його допитливим поглядом, роздумуючи над тим, чи можна йому довірити життя й безпеку доньки? Так, Ірена – дівчинка доросла, та це не убезпечує її від людської підступності, що може критися за наймилішими обличчями. А от обличчя цього чоловіка було, якраз, не із розряду милих. Він скидався на хижого птаха. Щось в ньому й приваблювало і відштовхувало водночас. А ще від нього віяло силою.

– Я не скривджу Ірену, – наче прочитав її думки той.

– Маю повірити на слово? – криво осміхнулась Дарина.

– Для вас же все одно ніщо не буде гарантією, – хмикнув він.

Дарина підійшла ближче до нього:

– Куди ви її повезете?

– В Карпати. Мені відома лише одна людина, що здатна допомогти Ірені, й вона живе там. Точніше, пробачте, не скажу: це не той випадок, коли можна озвучувати координати, – Олекса похмурився. – Мушу попередити: буде період, коли ви не зможете з нею зв’язатись. Тому, дарма не хвилюйтесь.

Жінка обхопила обличчя руками, нервово потираючи щоки:

– Гадаєте, це мене заспокоїть?

– Ні, – хитнув він головою. – Але це єдина можливість витягти Ірену. Вона й так стоїть однією ногою…

– Я знаю, – знов перебила вона його трохи роздратовано, – де вона однією ногою.

Чоловік нахилився до жінки, ловлячи її погляд. Там було багато чого: біль, страх, недовіра. Та була там й надія. Навіть здалось, що вона дивилась на нього з якимось полегшенням. Полегшенням від того, що знайшовся хтось, хто знає відповіді на питання й знає, як вирішити навалу проблем, з якими вона вже втомилась битися. Ще б справді повірити в це все. І йому теж: не на всі питання в нього є відповіді, й далеко не всі проблеми він здатен вирішити, на жаль. Його й самого переслідує одна велика проблема, й чи вдасться з нею розібратись – залежить від Ірени.

Двері до кімнати прочинились й заглянула сама Ірена:

– Я зібралась.

Олекса рушив до неї:

– Добре. Йдемо.

– Угу, – похмуро кивнула дівчина. – Тільки спочатку подякую тобі, – продовжила вона досить підозрілим тоном.

– За що? – здивовано підвів брови чоловік, ставши, мов вкопаний.

– За незабутню ніч.

Він мало не захлинувся:

– В якому сенсі?

– О-о-о, – протягла вона, – в прямому. Я була така щаслива поспілкуватись то з дзеркалицею, то з капушем… якимсь. І всі чимось були незадоволені. А головне – це ж так здорово: посеред ночі зустріти у своїй квартирі хтозна-кого!

Обличчя Олекси витяглось у непідробному подиві:

– Що?! Я…, – він осікся. – Це не мало статися так швидко.

– А-а-а, – зло ошкірилась дівчина, – то це такий собі побічний ефект захисту? Мав бути відкладеним, але я виявилась тією щасливицею, кого алергічна реакція на приймання подібних засобів наздоганяє одразу ж!

Чоловік сутужно видихнув:

– Щось на зразок того, – він винно глянув у її очі. – Вони… нічого такого не утнули?

Ірена склала руки на грудях:

– Якщо не вважати за «утнули» те, що я мало не стала заїкою, то – ні, нічого такого.