Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

– Мені ніхто нічого пояснити не хоче? – втрутилась мати.

– Та-а-а-к, матусю, – блиснула очима дівчина, – тобі не доведеться сумувати за моєї відсутності: в нас повна хатина народонаселення! Головне, будь готова перетнутися з ними будь-якої миті. Дзеркало мити джерельною водою, окурювати солодкими ароматами, палити свічки, а капуша підгодовувати солодощами. І все буде до ладу!

– Весело! – жінка втупилась у доньку. – Тобі це точно не наснилось?

– Та якби ж! – вона зиркнула на Олексу. – Шоколад, що я залишила на блюдечку, до речі, з’їдено.

Болісно посміхнувшись, чоловік рушив до виходу з кімнати:

– Зараз принесу джерельної води.

Поки його не було, мати обійняла доньку:

– Ти впевнена, що хочеш їхати?

Тицьнувшись носом в материне плече, та нервово хихотнула:

– А хіба є вибір? Ти сама мені якийсь шанс пророкувала. Може, – вона підвела обличчя, – це він і є?

– Сподіваюсь, що так.

Договорити їм не вдалось – повернувся Олекса з баклажкою:

– Ось цією водою можна протирати дзеркало, – простягнув він жінці місткість.

– Обов’язково саме нею? – забрала Дарина в нього з рук воду.

– Якщо хочете, щоб квартира дійсно була захищена якомога більше – так.

Ірена кивнула у бік кухні:

– Й солодощі залишати не забувай, бо ж там оселився великий любитель шоколаду. До речі, – дівчина розпливлась в лукавій посмішці, – ти – його героїня. Той капуш в бузковому кущі жив, котрий ти рятувала, тож, тепер він – наш захисник і твій шанувальник.

Мати криво осміхнулась:

– Я зворушена. Маю надію, що в подяку він хоч лякати мене не стане.

Олекса підхопив сумку, що приготувала дівчина, та рушив до коридору:

– Не бійтесь, – озирнувся він до жінки. – Вони – безпечні, й лякати, – він промовив досить голосно, ніби звертаючись до тих самих підселенців, – нікого не будуть, бо ж декого за шкоду можна буде й виселити.

Дарина окинула поглядом квартиру, а потім й нового знайомого:

– Гадаєте, ваше попередження спрацює?

– Звісно. Вони цілком усвідомлюють – хто я.

Жінка скоса глянула на чоловіка:

– Дещо лякає.

Олекса розсміявся щирим розкотистим сміхом:

– Ні: тільки не вас!

– Добре, – усміхнулась вона у відповідь. – Хоча б зателефонуйте перед тим, як зникнете зі зв’язку.

Ірена збентежено перевела погляд з матері на чоловіка:

– Тобто? Що значить: зникнемо зі зв’язку?

– Ми будемо в горах, – пояснив він.

Від почутого дівчині забракло повітря. В неї й без того не було особливого бажання десь їхати, а коли почула – куди – то й взагалі зникло навіть останнє. Це ж на задвірки цивілізації! Не буде зв’язку – не буде й інтернету, а значить, там просто глушина. Та вона ж завиє! Ірена роздратовано втупилась в головного винуватця вже нових проблем:

– І чому я в останню мить дізнаюсь, що ми їдемо в таку розчудову місцину, звідки мені хочеться втекти ще не діставшись її?

Олекса подивився на неї цілком серйозним поглядом і, як їй здалось, навіть з докором:

– Ти проблем позбавитись хочеш? Чи таке «миле» життя тобі до вподоби?

Втрутилась мати, одразу зрозумівши, які проблеми хвилюють Ірену наразі понад усе:

– Інтернет – не є життєво необхідним атрибутом, на відміну від здоров’я. Інколи не завадить прочистити свій мозок від надлишку інформації. Тож, щасливої дороги! – вона мало не виштовхала доньку за двері, пам’ятаючи, що тій сперечатись, що з гори котитись.

– Добра матуся, – буркнула та сердито, та все ж попленталась за своїм новоявленим поводирем.

– Своє «фе» висловиш коли повернешся, якщо ще матимеш таке бажання, – кинула Дарина їй вслід.

– Повертатися? – пирхнула та, збігаючи зі сходів.

– «Фекати», розумнице, – буркнула матір.

Олекса притримав дверцята автівки, поки Ірена вмощувалась. Він сів за кермо й розвернувся до дівчини:

– То що? Готова?

По спині Ірени пробіг холодок: все ж таки ця поїздка викликала в неї острах. Як і сам супроводжуючий. Вона так і не змогла позбутись цього дивного відчуття: тяжіння до нього й бажання втекти. Хоча й розуміла, що оте саме «втекти» викликає в ній страх невідомості. А невідомість завжди їй здавалась чимось на зразок чорної прірви, де ніколи не знаєш, що тебе чекає внизу: рятівна вода, чи гостре каміння? Щоправда, об воду теж розбитися можна, як не вмієш стрибати. Й з подібними стрибками в неї серйозні проблеми: після останнього вона й досі збирає себе до купи, інколи малодушно міркуючи, чи не кинути к бісам усі ті уламки? А чи є сенс їх склеювати?

– До чого? – ледь видихнула Ірена.

– Глянути в очі своїм страхам. Ти ж і досі, – Олекса перехопив її погляд, – боїшся мене.

Дівчина втупилась у той бурштиновий вир, де миготіли блискавки, та клубочились спалахи дивного темного полум’я:

– Глянула, – смикнулись куточки її рота у спробі всміхнутись.

– От і добре, – чоловік стрімко нахилився до неї, торкнувшись легким цілунком дівочих вуст, – свої страхи треба долати, – видихнув він, випрямляючись. – Не передумала?

– Хочеш полишити мене з моїми проблемами?! – округлила очі Ірена. – Так швидко?!

Олекса дивився на неї пронизливо й очікувально:

– Не хочу. Але й не хочу, щоб ти казала, ніби тебе силоміць потягли до твого щастя.

– Силоміць щасливим не зробиш, – пирхнула дівчина.

– Як знати, – примружився він, заводячи двигун. – Інколи без цього не обійтись з деякими непробивними особами.

В Ірени вже крутилось на язиці щось їдуче, та автівка зрушила з місця й цим наче перемішала їй все у голові. Чи то з думки збила, чи й саме бажання сперечатись зникло, що вже було дивно. Вона змовчала щодо шпильки на свою адресу?! З нею точно щось не так! Цей тип явно на неї впливає не найкращим чином!