Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

Деякий час вони їхали мовчки, хоча й Ірені аж надто кортіло витрясти зі свого супутника відповіді на всі свої питання. Та в салоні чомусь висіла така гнітюча атмосфера, що дівчині й рота розтуляти не хотілось, незважаючи на свербіж язика. Щось зупиняло її від розпитувань: якась напруга в очах Олекси, котра аж ніяк не сприяла балакучості. Та й сама вона, як точно він підмітив, все ще знаходилась у полоні своїх страхів, немов пташка у клітині. Начебто й дверцята прочинені, та все одно лячно: як вилетіти у невідомість, так і залишитись. Бо ж не відомо, що краще: звичний дискомфорт, проте стабільний та знайомий, чи обіцянка майбутнього комфорту – досить таки примарна й сумнівна?

Дівчина скоса глянула на чоловіка: той напружено вдивлявся у дорогу перед собою. Та мовчання, здавалось, почало загущуватись до такого ступеня, що його вже й ножем, мабуть, можна було краяти. У голові роїлись купи питань, а у роті палахкотіла пустеля. Пити хотілось страшенно ще й через знервованість, та води із собою вона не взяла, а просити чомусь було ніяково. Вона й взагалі, чим далі вони від’їжджали, тим більш незатишно себе почувала. Скільки разів вже її кидало до обіймів цього чоловіка, та зрозуміти, що між ними насправді відбувається, так і не вдалось. Не відчувала вона поки що того самого зв’язку, коли люди стають ближче один до одного.

Ірена прикусила губу: непроханий клубок підкотив до горла й несамовито просився назовні. Цього їй тільки й бракувало! Вона відвернулась до скла, щоб приховати очі, в яких вже починала блищати волога. Може, попросити повернути назад, поки ще недалеко від’їхали? Куди її взагалі несе?! Щоб знову потім жалкувати? Мало було? Дівчина стрімко розвернулась та промовити будь-що не встигла.

– Пити хочеш? – ковзнув по ній поглядом Олекса.

– Угу, – ледь спромоглась хоч щось із себе вичавити Ірена, захоплена питанням зненацька.

Він кивнув головою назад:

– Дотягнешся? Там, у сумці.

– Ти за собою мініцистерну возиш? – хоч якось та їй вдалось посміхнутись.

– Залюбки возив би, – сміхотнув і він, – та вона заважатиме мобільності. Доводиться задовольнятись пляшками.

Дівчина потяглась до заднього сидіння. У сумці її вдалось намацати цілих три пляшки:

– Котра з них?

– Будь-яка: вони однакові.

Вмостившись знов, Ірена припала до води, мов би не пила її, щонайменше добу. Олекса відчував її стан, і він йому не подобався. Треба було з цим щось терміново робити: то вона його ледь не вкусити ладна, то таке враження, що якби не швидкість, то й з машини вистрибнула б.

– То, що вночі сталось? – спитав, коли дівчина нарешті втамувала спрагу.

– Що сталось?! – не надто добрим поглядом окинула його вона. – А нічого такого! Проходиш повз дзеркало, а твоє відображення тобі претензії пред’являє. Звичайна справа! Кожен день з ним сперечаюсь. А потім тобі у спину ще одну виставляють: капушам, бач, цукерок не додали! Неподобство! – Ірена ледь не пропалила в ньому дві дірки блискавками, що вилетіли з її очей, схожих зараз на сердиті дощові хмари.

– Ну, пробач, – посміхнувшись, він стиснув на хвилину її руку. – Я збирався тебе попередити про це трохи пізніше. Не думав, що енергії почнуть насичувати простір квартири так швидко.

– Ой! Які дрібниці! – хижо ошкірилась вона, забуваючи й про ніяковість. – Не посивіла ж, – буркнула наостанок.

Олекса, з цілком серйозним виглядом, повернувся знов до неї й окинув досить прискіпливим поглядом:

– З цього боку – ні. З того – не розгледів.

– Знущаєшся?! – скривилась вона. – Треба було все ж таки зателефонувати тобі посеред ночі, щоб і ти «повеселився».

– То й зателефонувала б, – кивнув він, згадуючи про свої «веселощі». – Я ж казав.

– От-от! – пирхнула дівчина. – Наступного разу ні краплі жалю не буде.

– О-о! То для мене ще не все втрачено, оскільки мене навіть пожаліли! – розсміявся той. – Це вже прогрес.

– Нічого, я це виправлю, – іронічно хмикнула Ірена.

– Що саме? – поцікавився чоловік. – Якщо це стосується жалю – то я «за». Волів би, щоб до мене ти відчувала дещо інші почуття, – він пронизливо глянув на неї. – Прогрес залиш у спокої: нехай собі прогресує.

– Добре, – з підозрілою легкістю погодилась дівчина. – Питання: у який бік прогресуватиме? – по її вустах ковзнула лукава посмішка, а тон був дещо їдучим.

Олекса тільки порадів – це краще, ніж гнітюче мовчання:

– В потрібний бік. Я тобі графік з координатною прямою намалюю, щоб не збилась.

Розмова дійсно трохи розслабила Ірену й скутість помалу відпускала її. Вона розвернулась до чоловіка, вже з цікавістю розглядаючи його хижий профіль:

– Я вважала тебе за нематеріаліста. Але ідея розвивати почуття за графіком, варта книги Гіннеса. І в якому ж пункті ми знаходимось з твоєї точки зору зараз?

– У поганому пункті! – рикнув Олекса, б’ючи по гальмах.

Ірена сіпнулась, ледь не вдарившись об приладову панель:

– Та що сталось?! – вона навіть обуритись не встигла.

– Швидко з машини! – гарикнув чоловік, хапаючи сумку з заднього сидіння та вистрибуючи на дорогу.

Дівчина не встигла нічого зрозуміти, як її вже за руку витягали зовні:

– Швидше, Ірено! Швидше! – схопивши її за зап’ястя, Олекса бігом потяг до лісу, повз який вони проїжджали.

Вона нічого не розуміла: тільки-но вони сміялись, жартували, а зараз обличчя чоловіка зосереджене, жовна грають, а з очей мало полум’я не вилітає. Він тяг її просто у хащі по високій траві, серед якої Ірена вже уявила усю можливу бридоту: павуків та змій, й обов’язково отруйних, кліщів – звісно ж, енцефалітних, багатоніжок та іншу гидоту на кшталт слимаків. Її аж пересмикнуло від власного уявлення так, що й волосся на голові дещо заворушилось.

– Слухай, може, ти…

Договорити їй ніхто не дав:

– Ні пари з вуст, – шикнув він на неї.

Та що ж таке?! Ірена набрала повітря у легені й намірилась добряче обуритись, та оте «ні пари з вуст», судячи з усього, дехто сприймав якось специфічно, оскільки вона була миттю притиснута до найближчого дерева, й отій самій парі шансу вирватись на волю не залишили, вп’явшись в уста жагучим поцілунком…