Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

Це не був поцілунок-запрошення, чи поцілунок, що просить дозволу на продовження. Ні, це був цілковито власницький поцілунок зі смаком шаленості та відчайдушної пристрасті. Від нього аж поколювало губи, а тілом неслась несамовита хвиля, немов бурхлива стихія, що вийшла з берегів та залила все навколо. Олекса неначе карав її за щось нестерпно солодким катуванням, обпікаючи вуста пекельним задоволенням.

Обурення, що зародилось десь на задвірках свідомості, було безпардонно знесено черговою хвилею, що розчинила його посеред простору вируючих пристрастей, та якась думка пульсувала червоною цяткою, нагадуючи, що починалось все це досить дивно, й на бажання затягти її до лісу задля романтичності обставин – точно не було схожим. До того ж, в легенях вже відчувався брак повітря, й Ірена спробувала відсторонитись, та чоловік дав їй лише секунду на відновлення запасів кисню, після чого продовжив свою зухвалу акцію, терзаючи дівочі вуста своїми – відчайдушно палаючими.

Реальність починала потроху зрадницьки меркнути, як до вух дівчини долинули чиїсь кроки. Вона завмерла, та Олекса тихо шепнув:

– Замри й не ворушись навіть.

Після чого спокійнісінько продовжив почате, розливаючи по її тілу приємне тремтіння навпіл з острахом. Краєм ока вона помітила, як з-за дерев виринули постаті людей у камуфляжному одязі, попри літо. Скільки їх було Ірена не могла розгледіти, бо ж чоловік закривав їй огляд. Щонайменше – їх було четверо, і в декого була зброя. Дівчина злякано смикнулась, та аргумент у вигляді чоловічих вуст, рук та залізобетонних грудей виявився непереборним й досить вагомим в будь-якому сенсі.

Як не дивно, та група людей пройшла повз них, навіть не звернувши уваги, мовби їх тут і не було. Незабаром затихли їхні кроки, а голосів незнайомці й так не подавали.

Ірена відчувала, що її губи просто таки палають, серце вистрибує, а повітрям вона готова захлинутись, настільки його їй вже бракувало. Вона вперлася руками в чоловічі плечі й він завмер:

– Тільки мовчи, – ледь чутно шепнув він, помалу випускаючи її зі своїх обіймів.

Бризкаючи блискавками з очей, вона все ж кивнула, погоджуючись. Олекса, ковзнув по її губах доволі скрушним поглядом, з одного боку шкодуючи, що довелось перерватись, а з іншого – через те, що це сталось за таких обставин. Лівою рукою він перехопив дівчину за зап’ястя, правою – підхопив сумку, й рушив далі в ліс, хоча й не в гущавину, а десь не дуже далеко від дороги, якою вони їхали. Декілька разів вони перетинали стежки, але одразу ж заглиблювались знов.

Нарешті з-за дерев вигулькнула невеличка галявина, на якій Ірена, на свій подив, побачила три дерев’яні ідоли. Запобігаючи її питанню, Олекса знов приклав пальця до губ, закликаючи до тиші. Дівчині довелось змиритись, хоча лавина питань навпіл з обуренням виривались назовні з неабияким ентузіазмом. Чоловік провів її попід дерев’яною аркою до кола й полишив у центрі, кинувши під ноги сумку, а сам повернувся до умовного входу. Ірена бачила лиш його спину, але почула, як він щось шепоче. Потім Олекса розвів руки в сторони, й спочатку до його долонь з землі потяглись імлисті сплетіння, мовби проходячи крізь них, й поступово почали оплітати ритуальне коло. Через декілька хвилин вони замкнулись перед чоловіком, й він повернувся до дівчини:

– Тепер можна говорити.

– Та невже?! – рикнула вона.

– Так. Нас тут ніхто зараз не побачить й не почує, якщо тільки не розірвати коло.

– Тобто, – Ірена похмурилась, – якщо сюди хтось зайде, то наше укриття перестане ним бути?

Олекса посміхнувся аж занадто хижою усмішкою:

– В тебе є ще я, а я можу зробити так, що нас не помітять, за умови, що ти не будеш здіймати галасу, – він спробував наблизитись до неї.

Дівчина поточилась, намагаючись не дати тому скоротити відстань між ними, та чоловік швидко перехопив її за руку, притягуючи до себе:

– Обережніше! Розірвеш коло – відновлювати буде набагато складніше.

– Не чіпай мене! – висмикнула вона руку.

– Не чіпаю, – Олекса здійняв обидві руки вгору. – Заспокойся. Я все поясню.

– Тож, пояснюй, – процідила вона, відходячи від нього якомога далі у бік одного з ідолів.

– Вирішила пошукати захисту в Перуна?

Ірена озирнулась на дерев’яну скульптуру: вирізьблене суворе обличчя слов’янського бога-покровителя воїнів дивилось кудись в далечінь, а в руках він стискав меча зі свастичним знаком з шести загнутих по колу променів.

– То це – Перун? – трохи заспокоївшись, начебто цей ідол і справді міг її захистити, запитала вона.

– Так. Шолом, меч, громовик – ознаки Перуна.

– Громовик? Це що? – Ірена розвернулась повністю до скульптури, з цікавістю розглядаючи її.

– Свастика, – Олекса підійшов до дівчини, вказуючи на круговий знак, – знак Перуна.

– А інші? – вона кивнула на два інших ідоли.

– Род і Сварог, судячи зі знаків.

– Ти віриш у богів? – Ірена підвела на нього здивовані очі.

– Що?! – розсміявся він розкотистим сміхом. – Ти зробила цей висновок тільки через те, що я про них знаю?

Почувати себе невігласом, чи то пак – дурненькою дівчинкою – було не з приємних відчуттів. Ірена невдоволено скреготнула зубами:

– Я сказала щось смішне?!

– Пробач, – спробував він усміхнутись якомога м’якше, – не зважай. Це – лиш спроба скинути нервове напруження.

– Моїм коштом?! – наїжачилась вона.

– Ні в якому разі, – він примружився. – А ти віриш?

– У богів?! – дівчина аж скинулась. – Якби вони були, хіба життя на цій землі було б таким… паскудним?! – зло процідила вона. – Кого вони захистили? Де вони були, коли…, – Ірена різко змовкла, відвертаючись.

Спогади стрімко захлеснули її знов, наживо повертаючи у ті пів години незабутнього жаху, коли вона вже молила, аби її вбили, щоб тільки не терпіти той біль. І ніяке диво її не врятувало. Єдиним дивовижжям було лиш те, що вона не отримала серйозних травм, хоча чула, як тріщать її пальці, як щось хруснуло у руці… Може, й справді, та дзеркалиця хоч трохи та захистила?