Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

Ірена струснула головою, відганяючи неприємні спогади, що раз у раз переслідували її. Олекса відчув, як від неї розлетілись хвилі болю, й цей сплеск зачепив і його. Він повільно наблизився до неї й обережно обійняв за плечі. Вона здригнулась, та чоловік притяг її до себе:

– Заспокойся. Я нічого тобі не зроблю. Той поцілунок… Я не хотів, – Олекса осікся, підбираючи слова. – Брешу: хотів… Та волів би, щоб і ти цього хотіла, а не так… Але пояснювати не було часу. Мені потрібно було знерухомити тебе й позбавити можливості говорити. А як це зробити, нічого не кажучи?

Так, вона злилась! Але поцілунок їй сподобався... Чортзна-що! От як це утрамбувати у своїй голові? Якось доведеться. Та вибачатись він буде довго: змусить із принципу!

– Ти завжди віднайдеш виправдання, – досить емоційно буркнула дівчина, перебираючи в умі варіанти помсти, та наразі їй хотілось почути дещо інше. – Поясни тепер: чому вони нас не побачили?

Вона не відсторонилась від чоловіка на цей раз, що вже порадувало його, та стискувати обійми щільніше він не спішив:

– Тому що, бачили дерева.

Ірена розвернулась в його руках, начебто й не помічаючи, як його долоні лежать на її плечах:

– Ти хочеш сказати…

– Ти вірно зрозуміла: нас вони бачили, як дерева.

– Як?! – її очі розширились, і в них плескоталось море подиву.

– Я ж казав, – чомусь сумно посміхнувся Олекса, – таких, як я, називають характерниками. А вони вміють творити ілюзії.

– Не розумію: як таке можливо, щоб декілька осіб бачили одне й те ж саме, й при цьому воно не є справжнім?!

Він бачив в очах дівчини приголомшливу суміш здивування, захоплення й, на жаль, остраху:

– Енергія, яку ти так не любиш. Свідомість – теж енергія. Мені лиш треба перехопити її потоки та влити в них образ, сформований моєю свідомістю. Переслідувачі завжди знаходяться на одній хвилі, оскільки зайняті спільною справою, тому керування їхніми свідомостями спрощується.

Ірена озирнулась навколо:

– Це ще якось можна зрозуміти. А те, що ти зробив у цьому колі? Як пояснити це? Чому нас ніхто не побачить?

– Ти – спостережлива, – він підхопив її руку й схилився над нею, ніжно торкаючись губами.

– Не тікай від теми, – дівчина потягла долоню на себе.

– Хіба від тебе втечеш? – осміхнувся Олекса. – Це – місце сили.

– Через богів?! – розчаровано скривилась Ірена.  

– Місце сили – ще не означає належність до богів. Воно просто енергетично насичене. А я вмію використовувати енергію. В даному випадку я сплів маскування для самого місця, використовуючи його власну силу.

– Ти можеш, – дівчина ошелешено намагалась якось розкласти у своїй голові почуте й побачене, – оперувати з будь-якою енергетикою?!

Йому аж ніяк не хотілось її лякати, та для людей, на жаль, природно боятись незрозумілого. Таж, Ірена, здається, боїться не стільки самих проявів загадкової сили, як того, хто нею володіє, бо ж їй не відомо, яким чином він буде ту використовувати. Й переконувати в тому, що з його боку їй нічого не погрожує, марно, адже сам вже кілька разів порушував цю саму обіцянку, нехай і вимушено. Хоча дивно: вона так старанно сахається його, але ж він відчував, як її губи відповідали на його цілунки. Хто ж переможе: потяг чи страх?

– Хотілось би з будь-якою, – куточок його рота смикнувся у спробі іронічно посміхнутись, – та, на жаль, ні. Ми, все ж таки, не в казці живемо, і я – не страшенно сильний чаклун.

– Але ж – чаклун? – у голосі дівчини промайнули дещо знущальні нотки, й помітно було, як вона прикусила губу, тамуючи усмішку.

– Характерник, Ірено, – чоловік прибрав з її щоки пасмо, кинуте туди налетілим вітерцем, – характерник.

Вона відступила від нього на декілька кроків:

– А там – у… Наві… те, що я бачила…

Так, він знав, що рано чи пізно, це питання постане:

– Там мої можливості набагато ширші, оскільки енергії більш доступні.

– Що то був за змій?

– Сіруш? Це – вихор. Змієподібна істота, яка пробавляється тим, що стягує градові чи зливневі хмари, тож, досить шкідлива. На них дуже вдало полюють вітровняки, захищаючи місцини від небажаних проявів стихії. От Андрій і допоміг вполювати цього красеня та підкорити.

Ірена відступила ще на крок, виставляючи, наче у захисному русі, руку долонею до нього:

– Зажди. Андрій… він… хто?

– Вітровняк, або ж – здухач, як їх ще іноді називають. Під час занурення у сноподібний стан його відогонь стає дуже рухливим, що дає йому змогу діяти, як у цьому світі, так і поза його межами. Та нагляд за погодними умовами – це не все. Він може протистояти й більш серйозним силам, – Олекса схилився до сумки, витягаючи з неї телефон. – Ти ж пам’ятаєш того, хто закрив тебе спиною, коли ти вперше опинилась у тіньовому світі?

Забути першу зустріч з тією навіженою відьмою?! Хотілось би, та навряд чи вдасться. І того, хто постав між ними, вона пам’ятала, хоча й зі спини:

– Але ж в нього було золотаве волосся, здавалось навіть, що ледь не біле? Та й довге.

– Андрій – блондин, якщо ти забула. А в тому світі він трохи трансформується. Мене ти теж бачила дещо інакшим, – він увімкнув телефон. – Пробач, треба зателефонувати, щоб забрали автівку.

Поки він з кимось домовлявся, Ірена згадувала всі подробиці своїх «пригод» у тому позасвітті, куди її вже декілька разів закидало. Хотілось би ще зрозуміти – чому? Дівчина ковзнула поглядом по зосередженому обличчі чоловіка, котрий комусь щось роз’яснював. Так, вона бачила його інакшим по той бік, і ця інаковість, на відміну від Андрієвої, її все ж лякала. Чомусь здавалось, що та імла, котра струменіла з його очей, та вогонь, палахкотівший в них же, якось не асоціюються із проявами світлих сил, якщо вже оперувати подібними термінами. Та надавати подробиць він не спішив.

Олекса завершив розмову й повернувся до дівчини. Від неї аж віяло бажанням витрусити з нього відповіді на усі питання. Цілком закономірно. От тільки чи зможе вона прийняти правду, не сахнувшись його?