Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

– В нас ще є деякий час на допит мене, – він розвів руками, – тож, прошу.

– Від кого ми тікали й чому?

– Ми практично в’їхали у пастку, що розставили змінювачі шляхів, й ризикували опинитись на якомусь другорядному путівці. А битись з тобою за спиною – мені було би важкувато. Розумнішим було їх заплутати.

Ірена тільки хитала головою ледь не в розпачі: чим далі – тим незрозуміліше.

– Хто вони й що їм потрібно? – вона невідривно дивилась в очі Олекси, намагаючись видивитись в них, наскільки він відвертий, і чи взагалі між ними є хоч якась відвертість.

– Вони вважають, що я володію дуже потужною зброєю. Ні, – він попередив її наступне питання, – не матеріального плану.

– А ти володієш? – не відпускала вона його погляд.

– Ні, – чоловік ні на мить не забарився з відповіддю, адже не задля того він вилучав з її свідомості небажані спогади, щоб тепер наражати її на небезпеку. – Але, як ти розумієш, просто на слово мені ніхто не повірить.

– Ти так і не сказав: хто вони?  

– Ірено, ти ж розумієш, що багато хто в цьому світі прагне влади понад усе. І серед них є ті, хто володіють певними силами, та воліють ще більшої.

Чудово! Ірена аж кулаки стиснула: що там вона казала матері про теорію змови? Виходить – накаркала! От тільки не вона тут ключова фігура. Просто опинилась між молотом та ковадлом. Що ж так щастить?!

– Це якась організація?

– В якомусь сенсі – так. Будь-яка кількість людей, що об’єднані спільною метою, є організацією. Але, якщо ти про якусь пафосність, то це не про них. Вони не мають назви. Вони мають ціль. І ця ціль – влада. Щоб убезпечити владу, потрібна сила та її демонстрація.

Олекса спостерігав за дівчиною: її обличчя мінилось емоціями. Він волів би ніколи не втягувати її у щось подібне, та вибір в нього був невеликий: дати їй піти з життя, чи дати шанс на життя, наражаючи при цьому на небезпеку. Поруч з ним їй, мабуть, ніколи не буде безпечно повною мірою. Але й вона для нього була шансом: шансом на його власне щастя, якщо вдасться дістатись його.

– Шкодуєш, що поїхала зі мною?

– Що? – Ірена немов виринула з глибоких роздумів.

Вона вдивлялась в обличчя чоловіка навпроти неї, й бачила в його очах чи то розгубленість, чи то відчай. А, може, все водночас. Чи пожалкувала вона, що погодилась їхати? Навряд чи. Що її чекало в тому болоті? Тихе згасання? Але й потрапити до рук якихось мисливців за якоюсь зброєю – теж не кортіло. Вона хитнула головою:

– Ні, не шкодую. Та це не означає, що мені не страшно.

В Олекси з душі наче камінь впав. Він підскочив до дівчини й пригорнув до себе:

– Пробач. Я не хотів наражати тебе на щось подібне. Гадав, що вони давно облишили мене, та хтось, мабуть, вирішив таки перевірити.

Чомусь зараз Ірені взагалі не хотілось обурюватись таким безцеремонним дійством, як незаплановані обійми. Пригорнувшись до чоловічого плеча, їй було тихо, спокійно й затишно. Було б добре, аби не існувало тих, хто цю ідилію ладен був зруйнувати. Їй хотілось вірити йому… Може, й на свою голову, та хотілось.

Дівчина відірвалась від його грудей та здійняла обличчя:

– Тоді дай мені відповідь: навіщо я тобі?

В його посмішці було стільки смутку, що в неї мимоволі зсередини все стиснулось.

– Хочу жити тобою, – ледь прошепотів він, схиляючись до її вуст.

Ірена навіть усвідомити не встигла сказане ним, як його губи накрили її ніжним лагідним поцілунком. Які ж вони в нього різні! Він наче знімав росяні краплі з квітки, боячись зашкодити тендітним пелюсткам. Одна його рука ледь куйовдила її волосся пестливими масажуючими рухами, а друга все щільніше притискала її стан до його тіла. Така дивна суміш ніжності з пристрастю…

Але вся чарівність моменту зникла, варто лиш було почути, як вібрує телефон в його кишені. Олекса насилу змусив себе відірватись від дівчини:

– Пробач, – просипів він, вмикаючи екран мобільника.

Його обличчя враз посерйознішало й знов набуло хижого виразу. Він не розмовляв з тим, хто йому телефонував – лиш слухав. Відбившись, Олекса підхопив сумку й взяв її за руку:

– Треба йти. Тільки прошу: що б не сталось, що б ти не побачила – мовчи. Мовчи будь-що, – він вдивлявся в розгублені очі Ірени. – Потім все поясню.

Знизавши плечима, вона тільки кивнула, погоджуючись. Мовчки. І він не втримався від ще одного поцілунку: цього разу – наче зриваючи заборонену квітку.

– Ходім, – важко зітхнувши, чоловік потяг її знов до лісу.