Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

Вони знов йшли не стежками. Ірена намагалась відключити свої роздуми від усвідомлення того, що може копирсатись там – під ногами, або ж причепитись до штанів. Від кожної з подібних думок в неї виникало стійке бажання застрибнути на руки Олекси й залишатись там, доки вони не вийдуть на цивілізований шлях. Ні, вона любила природу, але воліла б споглядати ту з прокладених доріжок, щонайменше. Таке «занурення» було точно не для її слабкої нервової системи, що мала прямий вихід на простір широкої, як з’ясувалось, уяви. А що вже та за таких умов собі науявляє – страшно уявити.

Олекса раптово зупинився і дівчина налетіла на його плече, перечепившись через якусь гілку, але чоловік міцно тримав її за руку, тож, пощастило не впасти. Він кинув сумку просто у траву, й потяг Ірену до найближчого кремезного дуба, притуливши її спиною до стовбура:

– Стій і не рухайся!

Вона обурено захлинулась повітрям, та мовити бодай щось не встигла, бо до її рота було прикладено палець:

– І мовчи. Попри все, що побачиш. Навіть, якщо я впаду – мовчи і не рухайся. Тебе ніхто не побачить, поки ти робиш те, що я кажу, – з його очей, що втупились в неї, ледь полум’я не палахкотіло. – Кивни, якщо зрозуміла.

Від злості, Ірені дуже хотілось ошкіритись, та вираз обличчя чоловіка був абсолютно серйозним, і вона кивнула, погоджуючись з ним.

– Добре. І ще, – вона побачила, як нервово смикнулись його вилиці, – що б зі мною не сталось, дочекайся, поки звідси всі підуть, – на цих словах дівчина сіпнулась, та її знов було притиснуто до стовбура. – Заспокойся! Мені вони нічого не зроблять: я їм потрібен живим. А ти можеш стати зброєю проти мене. Тому, не руш ні за яких обставин, доки не впевнишся, що тобі ніхто не загрожує, – він зазирнув в її очі. – Зрозуміла?

Ірена нервово зглитнула слину, котра враз стала в’язкою й тягучою. Вона зрозуміла, і їй дуже хотілось зникнути, до того ж, зовсім не ілюзорно, а цілком реально. Олекса бачив в її очах страх і вже й сам не знав: чи вірно він зробив, потягши дівчину у своє життя? Та, наразі, вибору не було. Він чув, як наближаються ті, хто на нього полюють, і до автівки дістатись не вдасться, поки не позбавиться переслідувачів. Тож, доведеться ризикнути.

– Не будеш рухатись – тебе не побачать, – додав він, розвертаючи долоні паралельно землі.

Ледве дихаючи, Ірена скосила очі на його руки й знов побачила, як до них здіймається сизуватий серпанок, а потім обтікає дерево навколо. З’явилось непереборне бажання торкнутись його, та вона пам’ятала, що цим можна все зіпсувати, тож, стояла, боячись поворухнутись і, майже, не дихала. Закінчивши з маскуванням, Олекса підбадьорливо посміхнувся дівчині:

– Все буде добре!

Скільки разів у своєму житті вона чула це! Якби ж цей вислів ще й втілювався. Та, на жаль, з цим щастило не так часто, як хотілось, а, взагалі-то, й зовсім рідко.

Чоловік відійшов до сумки й, заклавши руки за спину, став чекати. Невдовзі з-за дерев вигулькнули три фігури. Чи були це ті самі переслідувачі, котрих Ірена вже бачила, сказати вона не могла: дечия спина та губи не давали їй цього зробити. Та зараз в неї була можливість їх розгледіти: двоє кремезних молодиків з пістолетами, та один худорлявий середнього віку чоловік з пустими руками. Вони завмерли метрах в п’яти від Олекси. Першим заговорив той, що старше:

– Олексо, друже! Невже тобі нарешті набридло бігати від нас і ти зійшов до зустрічі?

– Я вже був порадів, що це вам врешті набридло нав’язувати мені своє товариство, та не судилось, як бачу, – Ірена помітила, як чоловік ворушив пальцями за спиною, мовби малюючи щось у повітрі.

– Не розумію тебе. Все, що від тебе вимагається…

– Вимагається?! – зверхнім тоном процідив Олекса.

– Пробач, пробач! – здійняв миротворче руки співрозмовник. – Звик розмовляти… сам знаєш з ким, – усміхнувся якось недобре незнайомець. – Прохання. До тебе, звісно ж, прохання: переговорити з Петром Дем’яновичем, та й по тому.

– Начебто вже говорили, – Лютецький розвів руки в сторони, на що одразу ж напружились інші двоє зі зброєю.

Старший зробив знак рукою і його підлеглі опустили пістолети.

– Виходить – не договорили, – лисячою посмішкою викривив він губи.

– А мені більше нічого сказати: я не маю того, що він шукає, – цілком неемоційно продовжив Олекса. – І де воно є – уявлення не маю. Вся інформація, якою я володію – ті ж самі казки, що й вам відомі. Здається мені, що вони надто гарні, щоб бути правдою.

– В нас – інша інформація.

– Так і звертайтесь до свого інформатора.

– Тобто, по-доброму ми не домовимось? – ошкірився старший. – Тобі пропонують такі гроші! Закотишся на якісь острови зі своєю кралею, й горя не знатимеш!

Лютецький знизав плечима:

– Продавати повітря я ще не навчився, а ти мені саме це пропонуєш, – проігнорував він закинутий гачок про дівчину.

– Що ж, – заграв жовнами незнайомець, – гадаю, з простріленими ногами ти будеш більш говіркий.

– Навряд чи це додасть мені бажання розмовляти, – зловісно усміхнувся Олекса.

Його співрозмовник схилив голову на бік:

– Перевіримо?

Лютецький манірно вклонився:

– Прошу!

Ірена ледь не вгризлась нігтями у стовбур від напруження. Яким би вправним не був Олекса, на її думку, та протистояти вогнепальній зброї голіруч – то вже поза межею людських вмінь. На її жах пролунали два глухі постріли. На мить вона заплющила очі, та коли здійняла повіки, все, що їй залишилось – це витріщатись. Всі троє нападників лежали, а Олекса ховав зброю до сумки. Він озирнувся навколо й прислухався, після чого кивнув дівчині:

– Відімри. Вже можна.

Тільки зараз вона усвідомила, як в неї тремтять ноги. Та й руки… І, взагалі, вся вона. Ледь поворухнувшись, Ірена впала навколішки. Чоловік підскочив до неї:

– Злякалась?

Слина в роті так зав’язла, що, здавалось, язик і не провернеться в ній, тому лиш кивнула. Він допоміг їй підвестись, підхопив сумку та потяг далі: