Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

– Ходім, поки тих трьох, що залишились, відволікають.

– А ці, – просипіла дівчина, ледь переставляючи здерев’янілі ноги, – ти… їх…

– …вбив? – перехопив її зляканий погляд Олекса. – Ні. Скажімо так: вимкнув на декілька годин, – він дістав на ходу з сумки пляшку з водою й змусив Ірену випити.

Хвилин через десять кружлянь по лісі вони вийшли знов до дороги, де на них чекало чорне Ауді. Це здивувало дівчину, та вона мовчки сіла в автівку. Чоловік кинув сумку на заднє сидіння і впав за кермо. Машина миттєво завелась й рвонула у протилежний бік тому, куди вони їхали перед цим.

– Може, хоч щось поясниш? – змусила себе заговорити першою Ірена.

– Машину підігнали одні мої добрі знайомі. Вони ж і цю компанію розділитись змусили.

– Угу, – сердито мугикнула дівчина, – як же швидко ти знайомства завів у незнайомому місті, та ще й такі дружні!

– Ну, пробач! – Олекса з’їхав на якийсь путівець і помчав ним, здіймаючи пил. – Треба ж було якось тебе на виставку заманити, – посміхнувся він цілковито відкритою посмішкою.

– А, як ти з цими розправився? Я ж чула постріли.

Він на секунду повернув до неї усміхнене обличчя:

– І що бачила?

Ірена розгублено похитала головою:

– Нічого. Я з переляку очі заплющила, а коли розкрила – ти вже складав зброю до сумки.

– Що ти чула про характерників?

Що вона чула… Казки хіба що! Та й тими не надто цікавилась.

– Хочеш сказати, що характерники дійсно вміли все те, що про них пишуть? – дівчина розвернулась до нього впівоберта.

– І навіть більше, – кивнув Олекса. – Характерник може увійти в стан, коли його рухи стають дуже й дуже швидкими. Для зовнішнього спостерігача це виглядатиме, як прискорена зйомка, хоча… вони майже нічого не помітять. Для мене – як уповільнення навколишнього оточення. Поки їхні кулі летіли, я встиг змінити траєкторію польоту тих, зайти за спини стріляючих і натиснути на деякі точки, щоб «укласти» їх спати.

Дівчина ошелешено дивилась на нього, намагаючись утрамбувати почуте у своїй свідомості, й розуміючи, що весь її світ продовжує розсипатись таким собі піщаним замком. Всі її залізобетонні установки летіли…, ну, десь комусь під хвіст. Перед нею сидів той, хто уособлював те, в що їй вірити не хотілось. А чому вона ще дивується? Їй вже стільки продемонстровано було, що можна й звикнути. Щось неймовірне? Бува. Цей світ – такий неоднозначний! Скільки разів їй це вже довели? Тож, якщо з якого-небудь придорожнього куща вигулькне гном, чи ельф, достатньо буде лиш спокійнісінько кивнути головою зі словами: «Все може бути. Навіть те, чого бути не може». І ні́чого так дивуватись! Особливо після Нави.

– Я знов тебе налякав? – сутужно зітхнув чоловік, виїжджаючи на асфальтовану дорогу.

– А чому ми не повернулись до твоєї автівки? – не захотіла вона відповідати.

– На неї наклали закляття просторової пастки, – він кинув погляд на дівчину й встиг помітити, як вона скептично скривилась. – Якщо вдаватись до подробиць, то в енергетичну складову машини вбудували структуру, яка впливає на водія, і варто нам було би перетнути подібну структуру на дорозі, як невдовзі я звернув би на найближче безлюддя й машина б заглухла.

– Тобто, – до Ірени, здається, почало доходити розуміння того, як функціонує магія, – усі ці закляття, прокляття, паси руками – це маніпулювання енергією?

– Так. І є ті, хто володіють цим досконало, – підтвердив Олекса.

– Як ти? – обдала вона його смутком кольору похмурого неба.  

Чоловік похитав головою:

– Повір, є ті, хто можуть маніпулювати енергіями натовпу. Моєї вправності на це не вистачить, та й бажання до цього не маю.

Дівчина замислилась над почутим. Не сказати, що це було для неї взагалі несподіванкою, але ніколи серйозної уваги цьому питанню вона не приділяла. Просто не хотіла.

– Хочеш сказати, – намагалась вона по ходу дооформити свою думку, – будь-які народні виступи, заколоти, революції мають основою когось, хто взагалі стоїть над всім цим і керує якимось чином здалеку?

Олекса навіть бровою змахнув подивовано:

– То ти вирішила потягти за основну ниточку?

Ірена похмурилась, бо ж їй вчулась іронія у голосі чоловіка:

– Що ти маєш на увазі?

– Що ти дійсно вхопила саму суть, – миролюбно посміхнувся той. – Усі ці народні лідери, як вони себе іменують, насправді – маріонетки. Хоча дехто з них цього навіть не знає. Є люди… Хоча навіть не знаю, чи залишились вони ними? Так от… нехай – істоти, котрі можуть бачити енергоструктуру простору і те, як в неї вплітаються енергоструктури людей. А коли увага натовпу спрямована на щось одне, їхні енергії сплітаються, формуючи єдину сітку, до якої можна вбудувати багато чого.

– Те, що ти робив там… коли?.. – вона хитро примружилась, згадуючи нещодавню пригоду романтичного кшталту у доволі неромантичній обстановці.

– Так, – Олекса мимоволі облизнув нижню губу, бо ж у пам’яті миттєво сплив поцілунок. – Та до тих феноменів мені далеко. Хоча, якби займався цим цілеспрямовано…

– Значить, і ти теж так можеш? – у тоні Ірени звучала відверта провокація.

Чоловік скосив на неї погляд, розуміючи на що вона натякає:

– У грандіозному масштабі ніколи не практикував. І, як я тобі вже сказав, мене це не цікавить. Ніколи не волів повелівати натовпом.

– А, якщо заради благородної цілі? – не вгамовувалась вона.

– Ірено, ти ж розумієш, що ціль далеко не завжди виправдовує засоби. Тим більше такі засоби. За подібними діяннями стоять не одна і не дві людини. Як швидко, гадаєш, вони вирахують того, хто ламає їхні плани?

– Але ж і ти, як я розумію, не одинак у своїй справі.

– Не одинак, – погодився він. – Та ми займаємось дещо іншим.

– Може, просвітиш, нарешті? – не надто розраховуючи на відвертість, Ірена все ж спромоглась запитати напряму те, що її мучило.

Олекса зітхнув, та питання дівчини було абсолютно закономірним і вона мала право знати, що навкруги неї відбувається, хоча б частково. Озвучити все він був ще точно не готовий.