Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

– Як ти вже зрозуміла, є люди, від яких варто триматись якомога далі. От ми й забезпечуємо цю відстань, коли вони намагаються її скоротити.

– Ви їх вбиваєте?! – брови дівчини злетіли догори від подиву, хоча вона й була готова до чогось подібного.

– Рідко, – не надто охоче підтвердив чоловік. – Лише тих, хто занадто зарвався й переступив межу.

Ірена аж захлинулась повітрям від обурення:

– Тобто… ви дозволяєте цим… не знаю… відьмам, чаклунам творити неподобства?! Та ще й з тими, хто взагалі беззахисний перед ними?!

Реакція була очікуваною, та чи вдасться пояснити? Точніше: чи зрозуміє? Йому самому колись знадобився деякий час, щоб зрозуміти й прийняти. Олекса зітхнув й продовжив:

– Скажи, – кинув він на неї швидкий погляд, – ти вважаєш всіх людей без винятку добрими й чудовими? Готова за кожного встати горою?

Ірена відвернулась до скла. Вона взагалі вважала людство… Добре, нехай не все та, мабуть, більшість вважала потворами. І сама б не відмовилась де з ким поквитатись.

– І як це співвідноситься? Вони що: нападають вибірково?

– Практично, – кивнув чоловік. – Кожен вчинок залишає слід на енергетичному тілі людини. До цих слідів можна приєднати лиш споріднене формування. Тобто, прокляття не причепиться до людини, яка своїми діями сама не спотворила власну енергоструктуру.

Дівчина розлючено обдала його ледь не крижаним поглядом:

– Цікаво, – зло процідила вона, – чим же я з дитинства завинила?!

Олекса перевів на неї спокійний погляд:

– Ти не дослухала.

Ірена скреготнула зубами, та зціпивши кулаки й зуби, мовчки кивнула, а він продовжив:

– На жаль, є й такі, хто цілеспрямовано ламає енергетику людей, а ті вже можуть зламати її своїм близьким, і дітям у тому числі. Підловити можна кожного – ніхто не святий – і поки слід не зник, на нього можна причепитись. А далі – людина сама вже буде піддаватись на провокації, не розуміючи, що стає дійною коровою для когось. Відстежити кожного ми не в змозі, а люди страждають дурістю повсякденно: на кожного рятівників не напасешся. Тож, відстежуємо найбільш знахабнілих.

Дівчина відкинулась на спинку сидіння й склала руки на грудях, уособлюючи таку собі богиню дорікання:

– Мені так не пощастило, – сердито зиркнула вона на нього. – Мабуть, надто незначна особа.

– Я розумію тебе, – йому хотілось заспокоїти її, та навряд чи вдасться. – Та я з’ясовував про період твого дитинства: на той час тут відбулась справжня бойня і майже всю групу, що курувала цей регіон, було винищено.

Ірена здійняла на чоловіка ошелешений погляд:

– У вас, що: війни відбуваються?!

– Не часто, – кивнув він, – але тоді, якщо ти пам’ятаєш, з’явилось дуже багато охочих отримати свою долю від володіння силою, а також дехто, хто їх очолив. І цей дехто виявився дуже вправним та обережним: відстежити його не вдалось.

Дівчина відчула, як по шкірі пронісся неприємний холодок: усвідомлювати, що, окрім звичних злочинців різного штибу, на людей полюють ще й потвори з магічним наповненням, радощів не додавало. І, якщо першим протистояти шанс мається, бодай хоч якийсь, то другим – дуже й дуже примарний та сумнівний. Мимоволі вона обхопила себе руками, немов змерзла:

– І навіть здогадок не було – хто?

– Чому ж? Власне я впевнений, що за тим погромом стоїть саме той, хто так вперто добивається зустрічі зі мною.

В пам’яті Ірени спливли перемовини, якщо такими їх можна назвати, що вели з Олексою переслідувачі:

– Петро Дем’янович, здається? Ти з ним вже зустрічався?

Чоловік невдоволено скривився, мов лимона проковтнув:

– Так. Він ще в Києві до мене приходив.

– Приходив?! – чомусь здригнулась дівчина.

– До офісу.

Ірена розвернулась до нього в надії зчитати більше емоцій на його обличчі:

– Ти не боїшся?

Олекса повернувся до неї з абсолютно простодушною посмішкою, яка разюче контрастувала з його хижим профілем: наче дві різні людини. Та через секунду він вже дивився на дорогу з непорушним виразом:

– Я маю керуватись пересторогою. Страх – поганий радник. Але й бездумно пхати свою голову до пащі небезпеки теж не стану. Хіба що у крайньому разі, коли вже всі інші засоби вичерпано. А засобів в мене, – він кинув на неї підбадьорливий погляд, – досить багато.

Ірена хмикнула: чоловіки не можуть, щоб не похизуватись, хоча б чим. Здається, це вбудована функція кожного представника чоловічої статі. Та не визнати, що якраз цей представник дійсно щось може… Добре – не щось, а багато чого може.

– І скільки ти вчився цим засобам?

– Дечим я володію від народження. Все інше опановував з дитинства, та й те, чим володів, також потребувало вдосконалення, розвитку. Тож, в мене було насичене дитинство, – договорював він ледь не крізь зуби.

Дівчині здалось, що дитячі спогади – не викликають в нього радісного захвату. Що ж, в цьому вона його розуміла. Та все ж цікаво: чим його так допекли рідні?

– Твої батьки знали про твої властивості одразу ж? Чи дізнались згодом? – дуже хотілось їй вдовольнити свою цікавість.

Олекса не спішив з відповіддю. Що відповідати? Що ти, по суті – продукт схрещування?! Як би гидко це не звучало. Але чомусь саме їй хотілось виговоритись, навіть якщо після цього вона відсахнеться від нього. Ну, тоді він стане тим, ким так марила зробити його матір. Краще так, ніж залишатись у вічному холоді, відчуваючи його. Тож, хоч не відчуватиме.

– Таких, як я, Ірено, приводять в цей світ навмисне. Для характерника підшуковують дівчину з певними здібностями й згодну на подібне. Частіше за все – це дівчата з цілительських родів нашого кола, і їх виховують таким чином, що дана пропозиція сприймається, мало не як шана. Цим навіть пишаються, – його голос мало не люттю бринів. – Тобто, їх вчать цим пишатись. Адже вони народжують воїнів світла!

– Сім’ї за угодою?! – дівчина навіть словами захлинулась.