Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

– Сім’ї?! – пирхнув Олекса. – У характерника не має бути сім’ї. За його спиною ніхто не повинен стояти, щоби не було прив’язаностей, інакше завжди буде існувати загроза шантажу.

В Ірени зсередини щось взагалі перевернулось, стиснулось й неприємно засмоктало під ложечкою:

– Але ж це схоже на…, – вона осіклась, бо слова, що ледь не зірвались з її язика були досить образливими.

Чоловік пронизав її болісним поглядом, наче в ньому сконцентрувались всі тортури його життя:

– Чому не домовила? – продовжив він крижаним голосом, відвернувшись знов на дорогу. – Так і є – злучення.

– Пробач, – ледь прошепотіла винним голосом дівчина, не знаючи, куди діти очі.

– За що? – тон Олекси був різким і злим. – За те, що назвала дане дійство його справжнім ім’ям?

– Але…, – щось хотіла вона заперечити, та він не дав.

– Але мені «пощастило», – він акцентував наголос на останньому слові, – ще більше. Мого батька, коли йому було лише вісімнадцять років, завертіло у «коханні» з однією красунечкою і, як тільки вона взнала, що вагітна – зникла. Може б, ніхто й не дізнався про його відносини, які він, звісно ж, приховував, незважаючи на специфічність виховання, та він кинувся її шукати. А далі вже за нього взялись старші, і йому довелось «покаятись». На пошуки дівчини кинули найкращих шукачів. Знайшли. Діждались пологів і дитину викрали.

– Тобі не позаздриш, – збентежено видихнула Ірена. – А дівчина? Відняти в матері дитину?!

– О-о-о! – зловісно осміхнувся чоловік. – А дівчина теж цікава штучка виявилась: молода та дуже здібна двоєдушниця. І дитина їй була потрібна для подібних же цілей, лиш протилежного характеру.

Ірена на мить замислилась. На тлі Олекси її власні проблеми починали здаватись не такими вже й проблемними. Ну, так: усе взнається у порівнянні!

– Тебе, – зараз вона боялась й очі на нього здійняти, – намагались перетворити у такого собі супервояка?!

– З характерників саме таких і вирощують, наскільки дозволяють здібності.

Дівчина все ж переборола себе та повернулась до співрозмовника. Збоку його очі зараз здавались чорними, мов би й не було в них ніколи того теплого бурштину з золотавими блискітками. Обличчя чоловіка набрало якоїсь особливої хижості й викликало морозяні голки, що встромлювались по всій площині її спини. І, хоч би як моторошно він зараз не виглядав, та їй було його шкода. Жива зброя. Жити з усвідомленням, що ти цінний лиш через свої здібності – жахливо! А, якщо додати до цього ще й байдужість батьків до власної дитини… Жахливо кратно!

– А свою матір ти хоч бачив?

– Бачив?! – пирхнув Олекса. – П’ять років мене виховувала та, хто повинна була стати моєю матір’ю. Вона й стала нею. А потім мене все ж віднайшла моя рідна матуся, – він зло ошкірився, – і викрала. Наступні п’ять років я ріс під її пильним наглядом. Та, повір, материнською любов’ю там і не пахло. Ні, – він кивнув, – мене берегли… як цінний експонат. І, разом з цим, дресували, приборкували, натаскували. А потім я втік. Зрозумів, що як буду без кінця смикатись та огризатись, з мене й ока не спустять. І вдав, що змирився. Мені пощастило використати перший ліпший випадок. Десятирічний хлопчисько примудрився перетнути декілька сотень кілометрів, щоб дістатись своєї названої матері, – Олекса мрійно примружив очі. – Який я був тоді щасливий… Та недовго. З’явився мій батько й мене відвезли до іншого місця. Спочатку я навіть зрадів, що буду з ним, але дуже скоро з’ясував, що від мене хочуть того ж самого, що й мати, лише під іншим лозунгом, – його перенісся прорізали дві різкі борозни, а в очах блиснув недобрий вогник. – І мені стало все одно.

– Ти змирився? – якось не в’язалось в її уяві подібне слово з цим чоловіком.

– Не знаю, – він вперто дивився лише на дорогу. – Вони хотіли отримати машину – я нею став.

Ірена знітилась, наче це вона була винною у тому, що з ним відбувалось. Вона зчепила пальці перед собою з такою силою, що ті побіліли, а вона навіть не помічала, як їй боляче.

– Ти не схожий на машину, – втупившись у коліна промовила дівчина глухим голосом.

Він на мить повернувся до неї, посміхаючись зовсім вже вимучено, та в його очах все ж промайнуло вогнисте тепло, до якого вона вже встигла звикнути.

– Так, – кивнув він, – завдяки Вірляні.

– Це хто?

– Моя названа матір. На одному з тренувань, коли мені було п’ятнадцять, я отримав серйозну травму і ледь не розпрощався з життям, і її викликали до мене. Вона витягла мене з того світу й поставила умову, що реабілітувати буде в себе – наодинці, – він помовчав, згадуючи той нелегкий для нього час. – Вірляна й повернула мені сенс життя.

Ірена помітила, що згадка про цю жінку робить обличчя чоловіка більш спокійним і усміхненим:

– Примирила тебе з реальністю?

Олекса ковзнув по ній поглядом, і вона нарешті знов побачила бурштинові переливи його очей з вкрапленнями сонячних бризок, що не могло не порадувати.

– Ні. Роз’яснила, як відокремити себе від загального і не перетворитись саме на ту машину.

– І як же їй це вдалось?

Чоловік пригальмував автівку й розвернувся до дівчини, прискіпливо втуплюючись в її очі:

– Я тебе втомив своїми розповідями.

– Ні-ні! – захитала вона головою. – Я не втомилась.

– В тебе вже очі червоні. Давай, я опущу спинку сидіння, і ти поспиш. Нам їхати ще дві години.

Ірена хотіла заперечити, та глянувши на Олексу, зрозуміла, що, здається, він воліє помовчати, розбурханий спогадами. До того ж, втому вона дійсно відчувала.

– Тобі неприємна ця розмова? – вирвалось в неї.

– Я все тобі розповім, – він схилився до неї й торкнувся ледь відчутним поцілунком скроні, – тільки трохи пізніше.

– Добре, – погодилась вона, бо ж витягати з людини відвертість через силу – не найкращий варіант.

Він відхилив спинку й знов набрав швидкість. Виявилось, що втома таки дісталась дівчини, утягши її до сонних нетрів.