Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

Ірена прокинулась від того, що хтось лоскотав її щоку. Спроба відмахнутись була невдалою, бо лоскіт знов повернувся. Вона вже хотіла прибити нахабу, котра їй спати заважала та налетіла на руку. Тільки, коли розплющила очі, вона усвідомила, що спала у машині, а по щоці грайливо водив пальцем Олекса, дивлячись на неї дивним мрійливим поглядом.

– Виспалась? – сяйнув він посмішкою.

– Скільки я спала? – поморщилась вона невдоволено.

– Три години.

– Ти ж казав, що їхати – дві.

Чоловік подав їй руку, допомагаючи сісти й підняв спинку сидіння:

– Так і є. Просто було шкода тебе будити.

– І ти цілу годину сидів, чатуючи мій сон?! – війнула вона подивовано бровою.

– Нам треба йти, – проігнорував він її питання.

Тільки тепер Ірена звернула увагу, що автівка стоїть на узбіччі якоїсь дороги проміж двома полями. Трохи далі виднілась лісосмуга. До неї вони й попрямували.

Йти довелось вздовж пшениці, що вже вкрилась золотавим кольором. Дівчина ковзнула поглядом по колоссю: вона ніколи не бачила його зблизька – лише з вікна автобуса, якщо не враховувати фото, котрі випадково потрапляли їй на очі. Чомусь зараз їй захотілось торкнутись його: просто так. Пальці проїхались по колючому вісті й вона відчула, як щось війнуло по руці. Може, вітерець? Хоча стояла цілковита тиша. Мабуть, здалось.

Натомість, захотілось малювати. Зненацька. Це було дивне для неї відчуття: вона ніколи не страждала особливим потягом до малювання – так, інколи, і не фарбами. А зараз в ній все аж волало, щоб відобразити отой шматочок поля, де посеред туго налитого колосу красувались блакитні волошки, немов чиїсь очі. Десь в ній пульсувала якась дивна думка про те, що саме волошки найчастіше супроводжують пшеницю. Звідки вона взялась? Та хто його знає! В неї останнім часом що думки – дивні, що життя – шкереберть. Хоча, коли все було рівно й спокійно?

– Куди ми йдемо? – невідомість добряче вже дратувала її.

– Нам потрібна інша автівка, якою ми гарантовано дістанемось призначеного місця, – спокійно кинув Олекса.

– А твоя не гарантувала виходить?

– Я виявився надто безпечним.

Вони увійшли до посадки. Ірена знов скривилась, глянувши під ноги: трава – багато та висока, й жодної стежки. Таке її щастя!

– Маю великий сумнів щодо автівки посеред цих дерев! – пирхнула вона невдоволено.

– Правильно маєш, – кивнув чоловік, – тут її й немає.

– Тоді, куди нас несе?! – смикнула вона сердито руку, та він не випустив її, стиснувши ще міцніше.

– Туди, де вона є, – глузливо усміхнувся Олекса.

– Вичерпно! Може, нарешті, поясниш? – вперто зупинилась дівчина, маючи чіткий намір не зрушувати з місця, поки не отримає повноцінну відповідь.

Чоловік з хвилину дивився на неї, наче щось зважуючи та, дійшовши якогось свого висновку, просто підхопив її на руки:

– Не хочеш йти – доведеться нести!

– Ні, ну, це вже загалом ні в які ворота! – спробувала вона вивернутись, та виявилась притиснутою до його грудей ще міцніше.

– Не думаю, що ти палаєш бажанням зустрітись з нашими переслідувачами, – цілковито спокійним тоном сповістив чоловік.

Так, остання ремарка дещо збила жагу Ірени видиратись та пручатись. Хоча, в неї й з’явились сумніви з приводу безпечності її супроводжуючого.

– Як ти гадаєш, – блимнула вона на Олексу розлюченим поглядом, – що я маю наразі відчувати?

– Страх і нерозуміння того, що навколо тебе відбувається, – зітхнув він.

– Треба ж, – іронічно скривилась вона, – дехто навіть крупицю емпатії має.

Губи чоловіка теж скривились у якійсь незрозумілій і трохи зловісній посмішці:

– Краще тобі не знати, що би було, якби я її не мав.

По спині дівчини поповз холод. Їй стало вже зовсім незатишно й моторошно. Широко розплющеними очима вона вдивлялась в хижий профіль її супутника й намагалась усвідомити: у що вона вляпалась?

Олекса майже фізично відчув її страх. В нього не було наміру лякати дівчину, та вже як сталось.

– Пробач. Я просто констатував факт. Це не погроза.

– Саме так я й зрозуміла, – приглушеним голосом промимрила Ірена. – Пусти – я сама піду.

Він поставив її на землю, та руку все ж перехопив: мало що?! До того ж, йому конче було потрібно відчувати її, хоча б легким доторком. Навіть попри свою слабкість вона давала йому те, що було так потрібно: чим далі – тим більше.

Вони зупинились біля кремезного дуба. Ірена з подивом розглядала деревину, намагаючись зрозуміти: звідки у пересічній лісосмузі такий величний красень? Вона озирнулась навкруги та більше дубів тут не було.

– Зараз я дещо зроблю, і прошу – не лякайся, – перервав мовчання Олекса.

– То, може, хоч трохи просвітиш: чого чи кого мені не лякатись? – дівчина вбуравила в нього схолоднілий погляд.

– Я вже казав тобі про просторові пастки. Та простір можна викривити й на користь собі, – він пильнував за реакцією Ірени. – Ось свідком цього ти зараз і будеш.

Її брови злетіли, а очі на деякий час застигли, збільшившись у розмірі. Вона якось невизначено змахнула рукою, немов доповнюючи цим рухом свої бурхливі думки, потупцяла на місці, роззираючись, і тільки після цього заговорила знов:

– Тільки не кажи, що ми до паралельного світу зібрались!

Олекса стримано усміхнувся:

– Не зовсім так, але ти мислиш у вірному напрямку: просторова кишеня.

Ірена хапнула ротом повітря, заблимала ошелешено очима й ляснула його по плечі:

– Я так розумію: ти не жартуєш, – ствердно мотнула вона головою.

– Не жартую, – погодився він, не відпускаючи її погляд.

– І-і-і… що я таке страшне побачу?

– Та страшного нічого: зараз з’явиться дуже густий туман, до якого нам потрібно увійти. Це – все. Кажу, щоб для тебе не було несподіванкою, – Олекса спробував посміхнутись якомога підбадьорливіше. – Просто довірся мені.

– Угу, – хмикнула вона. – Сказав маніяк, заманюючи жертву до свого лігва.