Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

– Вважай, що заманив, – підозріло мружачи очі, хижо осміхнувся він та підійшов до дуба впритул, кладучи на нього руки.

Через декілька хвилин по іншу сторону стовбура почав дійсно конденсуватись густий туман. Густий настільки, що крізь нього взагалі нічого не було видно, а він все клубочився й клубочився. Ірені вже почало здаватись, що дихати у такій щільності просто неможливо, та чоловік вже простяг до неї свою руку, і їй стало зовсім сутужно від усвідомлення відсутності вибору. Дівчина приречено зітхнула – сама ж погодилась – й вклала свої пальці до його долоні.

– Якщо боїшся – заплющ очі, – стиснув він її руку.

– А що це дасть? – поморщилась Ірена.

– Насправді, нічого, – винно всміхнувсь Олекса. – Просто, може, тобі так буде легше.

– Легше – на тому світі буде, – буркнула дівчина, пропікаючи його поглядом.

– Не факт.

– Дякую, втішив!

– Тому, лови моменти щастя на цьому.

Ірена аж з якоюсь злістю куснула губу:

– Можна подумати, вони до мене стікаються. Веди вже, – здригнула вона плечем, – хоч на той, хоч на позатой! Яка вже різниця.

Чоловік лиш похитав головою:

– Ой, Іренко! Не любиш ти себе!

– Слухай! – спробувала вона вже вкотре висмикнути руку, хоча, враховуючи того, хто її тримав, це взагалі не мало ніякого сенсу – тільки принцип. – Ми йдемо, чи влаштуємо сеанс психоаналізу?!

– Йдемо, – закотив той очі, – бо ти скоро тут всіх птахів перелякаєш.

Вони ступили до сизої щільної на вигляд імли. Ірені здалось, що вона увійшла до хмари, хоча й уявлення не мала, як воно всередині тієї. Дівчина простягла руку: дуже вже хотілось вгамувати свою цікавість – яке ж бо це диво на дотик? Та пальці не відчули нічого. Натомість, по її шкірі побігли маленькі іскорки, приємно лоскочучи з ледь відчутним поколюванням. Вона піднесла руку ближче до обличчя: та аж світилась від іскор.

– Що це? – глянула на Олексу.

Він трохи махнув рукою у тумані й вона в нього теж заіскрила:

– Статика.

– А чому я не відчуваю вологи?

– Тому що, це не зовсім туман. Тобто, він складається не із конденсованої вологи, а з ефіру.

Та туман почав розріджуватись й через хвилину вони вже стояли посеред лісу. Величний, залитий яскравим сонцем, що просочувалось крізь листя, він тяг своє віття у височінь та тихо мирно шелестів. Щось було в ньому таке, що навіювало дивний затишок. Ірена навіть подивувалась цьому: от саме тут і зараз їй було байдуже, чи сновигають під ногами страшні, бридкі, отруйні створіння. Звідкись взялось оте славнозвісне знання (може, ось так і в матері воно з’являється?), що в цьому місці їй боятись нічого. В усякому разі, з боку природи то вже точно.

Якось зненацька перед ними вигулькнула досить широка стежина. Таке враження, що вона просто з’явилась, й Олекса повів дівчину по ній. Поки йшли, Ірена роззиралась навкруги: все, що вона змогла ідентифікувати з місцевої флори – це дуби, та, подекуди, горобина. На жаль, на лісових деревах вона не надто зналась. От мама – так! А їй це ніколи не здавалось цікавим. Може, й дарма.

– Ще далеко? – глянула на свого супутника, котрий чомусь спохмурнів.

– Хвилин десять, – досить скупо відповів він.

– Щось сталось? – такий настрій чоловіка її напружував.

– Що? – немов виринув він звідкись. – Ні, – він трохи помовчав. – Просто не маю особливого бажання стикатись з батьком. Якби не проблеми з машиною…

– І зі мною, – додала Ірена.

Олекса блиснув на неї сердитим поглядом, навіть блискавки в ньому майнули:

– Дурниці не вигадуй! Це було моє рішення і моя пропозиція! І ні одне, ні друге, що б ти там собі не надумала, не змінилось. Якби дехто не сплутав мені карти, ми б уже до вечора дістались міста призначення. Ти тут точно ні при чому!

– Добре, добре! – здійняла вона вільну руку у примирливому жесті. – Заспокойся! – бо ж чоловік точно нервував. – Хоча б розкажи, як це місце взагалі можливе?

Врівноваживши своє дихання, Олекса спробував взяти себе до рук: останнім часом він і справді ставав все більш роздратованим. Поруч з Іреною йому вдавалось себе трохи вгамувати, та її сил поки що задля цього було малувато.

– Йому дуже багато років, – він намагався говорити рівно й спокійно. – Існує воно з часів волхвів: комусь в давнину вдалось укласти договір з хранителем місця й він відкрив прохід до свого простору.

– Так просто?! – Ірена чекала якусь магічно-дивовижну історію, а вона вмістилась у пару речень.

– Не думаю, що це було так вже просто. Я лиш виклав суть легенди.

Невдовзі з-за дерев з’явились обриси якогось будинку. Діставшись його, дівчина розгледіла, що той був складений з масивного бруса, мав два поверхи, балкон та високі вікна. Двору, як такого, він не мав: просто стояв посеред лісу.

– Цей будинок – один на весь ліс? – Ірена підійшла до куща троянди, що ріс біля ґанку й схилилась понюхати квітку.

– Ні. Їх тут декілька десятків, але розкидані далеченько один від одного, – він знов взяв дівчину за руку й потяг до сходинок. – Ходім.

Вони піднялись, й Олекса штовхнув двері. Передпокій одразу ж переходив до величезної вітальні. Зверху долинув якийсь звук й на сходах з другого поверху з’явилась жіноча постать:

– Женю, ти вже повернувся? – почувся м’який дівочий голос.

Лютецький завмер, втупившись у ту, хто говорила. Ірена не зовсім зрозуміла його реакцію, та теж спробувала розгледіти незнайомку: на сходинках, трохи злякано дивлячись на них, стояла дівчина років двадцяти-двадцяти двох… дуже вагітна.   

Незнайомка дивилась на них зі страхом в очах, вчепившись пальцями у поручні до побіління кісточок:

– Хто ви?

– В мене те саме питання, хоча відповідь на нього я, здається, й так знаю, – невдоволеним тоном процідив Олекса.

Ірена з цікавістю спостерігала за цими гляділками, чекаючи хоч якогось прояснення, та ніхто поки що просвіщати її не спішив. Чоловік потяг її до дивана: