Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

– Можеш відпочити, – кинув він поруч сумку.

– Послухайте, – тремтячим голосом спробувала щось вставити дівчина.

– Мені потрібен Лютецький Євген Станіславович, – Олекса впав поряд з Іреною. – Ми просто його зачекаємо.

– А ви б не могли зачекати його деінде. І… звідки у вас ключ… від будинку?.. – вона зблідла й трохи поточилась.

Хоч їх і розділяла відстань, та Ірена помітила, як пополотніла дівчина та похитнулась. Враховуючи її стан… Тільки цього не вистачало!

– Може, ти якось заспокоїш її? – пошепки та зі злістю прошипіла вона Олексі. – Скажи: хто ти!

– Гадаєш, варто? – з не меншою злістю буркнув він.

– Гадаю, що пологи приймати ти навряд чи захочеш.

Він сердито мотнув головою, та все ж погодився:

– Ключі в мене від батька, – чоловік важко зітхнув, – хазяїна цього дому. Це вас заспокоїть? – кинув він не надто добрий погляд на дівчину, котра, як стояла, так і сіла… на сходинку.

Те, що Олекса не сяяв райдугою від усвідомлення необхідності зустрічі з його таточком, Ірена розуміла: вона й свого згадувала не краще. Й до вагітних вона ставилась в кращому випадку – ніяк. В її голові не вкладалось: як можна тягти дитину до такого скаженого світу?! Та ось це нещастя – бліде, худе, тільки живіт стирчить – стало чомусь шкода. Вона підвелась та зробила пару кроків у напрямку сходів:

– Може, вам води дати?

Дівчина закивала головою. Складалось враження, що вона не мала сили навіть говорити. Ірена поморщилась: от дійсно не вистачало, щоб з нею щось сталось! Та не встигла вона й здвинутись, як вхідні двері прочинились і на неї хтось кинувся…

Те, що відбулось далі, вона навіть не побачила, настільки швидкими були рухи й того, хто увійшов, і Олекси, який миттю опинився між нею і незнайомцем. Вона лише один раз блимнула, і наступної миті обидва чоловіки вже лежали на підлозі, до того ж, Олекса виявився зверху:

– Це я! Заспокойся! – рикнув він.

Через хвилину вони підвелись, і незнайомець, відштовхнувши Олексу, кинувся до дівчини на сходах:

– Лано! Дівчинка! Як ти?

Він підхопив її на руки й поніс нагору, щось шепочучи їй. Ірена повернулась до дивана й впала на нього з полегшенням: здавалось, що за останні дві хвилини вона втомилась більше, ніж за декілька годин поїздки – хоча, їх вона щасливо проспала.

– Тепла зустріч, – хмикнула вона, – я б сказала, гаряча!

– Пробач, – опустився поряд Олекса. – Тут не буває чужих, тому він так відреагував. Це я винен: краще б на дворі зачекали.

– Ну, я вже звикла, що люди якось не полюбляють легкі шляхи. Всім все треба ускладнити. Питання: навіщо?

Відповісти він їй не встиг, оскільки на сходах з’явився хазяїн дому. Одного погляду на нього було вдосталь, щоб зрозуміти: схожість батька й сина була лише у статурі – високі, міцні. Волосся, хіба що, в обох також було чорняве. Обличчям Олекса, судячи з усього, пішов у матір. Ну, ще вік різнився: батько виглядав десь на сорок п’ять-сорок сім, хоча повинно бути більше.

Лютецький-старший спустився у вітальню:

– Ти не міг у дворі дочекатись мене?! – далеко не дружнім голосом накинувся він на сина.

– Якби ти поставив мене до відома про свої нові «обставини», – він навмисне наголосив на останньому слові, – я б так і зробив. Але, якщо мене не зраджує пам’ять, ти сам дозволив мені приходити до твого дому.

– Нашого дому, – підкреслив батько й розвернувся до дівчини, простягаючи їй руку. – Євген Лютецький.

– Ірена, – відповіла вона на потиск.

– Пробачте, що накинувся. В мій дім за моєї відсутності міг зайти лише Олекса, та його я не помітив, а Лана виглядала зляканою.

– Та нічого, – дівчина спробувала породити хоч якусь подобу посмішки, – я не встигла злякатись.

– На ваше щастя в Олекси завжди була чудова реакція, – кивнув він якось зовсім беземоційно, наче про тогорічну погоду говорив.

Що їй погрожувало у разі нещастя – уточнювати вона не стала, щоб дійсно не злякатись, бо ці двоє були варті один одного, хоч і не відрізнялись особливою схожістю. Та досить було глянути на їхні ще розбурхані фізіономії, як ставало дещо моторошно. В Олекси очі взагалі почорніли, чи то у будинку світла не вистачало. В його батька вони налились свинцем, наче напередодні бурі.

– Мені потрібна машина, – холодно кинув Олекса батькові. – Повністю захищена.

– Не раніше, ніж завтра у другій половині дня, – Лютецький-старший був цілковито спокійний, мов удав.

– Ми можемо зупинитись в тебе? – говорячи це, син дивився кудись повз нього.

– Твоя кімната – вільна, – махнув чоловік, дивлячись нагору. – Розташуй гостю, й нам треба поговорити.

– Безумовно, – дуже недобрим тоном процідив Олекса. – Є ще дещо, – він позирнув на дівчину. – Ірена залишилась без речей.

Батько теж глипнув на дівчину й, поморщившись, мовчки пішов на верх. Ірена не зовсім зрозуміла його реакцію, та вона зараз більше переймалась тим, що її супутнику виявляється є діло до її проблем. Це приємно гріло душу. Та роздумувати над цим довго їй не дали: Олекса схопив її за руку та потяг теж наверх.

Кімната, до якої він завів, була у стилі мінімалізму: ліжко, письмовий стіл біля вікна, шафа з книжками, та шафа для одягу. Ніяких прикрас чи дрібниць, котрі зазвичай додають почуття затишку – цілковита суворість. Вона кинула швидкий погляд на свого супутника: дивно, що він взагалі посміхатись вміє!

– Не подобається? – порушив тишу Олекса.

– Надто похмуро, – дівчина відійшла до вікна, зрадівши, що хоч краєвид за ним мальовничий: з-за дерев проглядало озеро.

– Це, щоб ніщо не відволікало від основної мети, – досить злим тоном відкарбував він кожне слово.

Ірена озирнулась на нього: його очі знов здавались чорними, і складалось враження, що з них от-от пекельне полум’я рине. Судячи з усього, та дівчина – Лана, здається – виявилась для нього цілковитою несподіванкою. І ця новина не просто його здивувала – вона його розлютила! Та спитати бодай щось вона не встигла, бо в кімнату постукали. Олекса рвучко розчахнув двері, наче у цьому русі хотів вимістити усю свою злість.