Читати книгу - "Моя ніжна крутихвістка, Марина Тітова"

Січень 2017 року.

— Ну й навіщо приперли це все? Думаєте, що я зовсім до готування не спритна і в нас ніби в холодильнику порожньо?  — дивувалась Мілана наїдкам, котрі ми з Аліною витрусили зі своїх торбин.

— Всього лиш салатик, мій фірмовий курячий рулетик і мариновані огірочки, запіканка від Юліандресси, тортик, шампанське. Невже це багато? — дмухала собі на довгі пальці Алінка, зігріваючи їх після перебування на морозі.

— І хто це все з'їсть? Чи ви гадали мене на єгипетському all inclus-ові голодом морили?

Я ковтнула гигикавку у долоню. Молода сімейна пара тільки повернулася з подорожі, яку безапеляційно запропонував голова родини в честь того, що їм виповнився місяць, і з Міланки дійсно не виглядали кістки. Вона завжди була в тілі, а зараз навіть здалося, що подруга трохи погладшала. Чи не здалося?

— Огірочки, кажеш... Ну з ними згодна. Твоїми корнішонами я б цілими днями хрумкотіла, — облизнулася господиня, розставляючи тарілки на столі. — Але куди три пляшки шампанського? В колекцію настоюватися відправити?

— Це ж твоє улюблене, Міланчик. Тебе що, чоловік відучив від випивки? Не пригадую такого, щоб ти відмовлялася випити, — допомагала господині дому з посудом наша третя.

— Ой, дівчатка, — скрушно видихнувши добрячий пар повітря, чорнявка з пишними формами махнула рукою. — От не хотіла з порогу, так ні — змусите ж, а я не втерплю! Дівчатка, мені насправді не можна зловживати зараз. Та й на їжу, — окинула вона жалібним поглядом стіл, — дивитися не можу нормально. Лишень огірочки можливо зайдуть мені. Все інше — ваше.

Слова господині кухні, з добре знайомим мені від вересневої ночі синім орнаментом на кахелі, змусили замислитись. Що за ребус?

— Так і знала, що в тому Єгипті отруїтися, як раз плюнути, — гепнула склянкою по столу норовлива шатенка. Й наше щастя, що склянка була порожньою.

— Та ні, дівчат. Я не отруїлася, — якось дивно скривилась господиня.

Ми вдвох переглянулися. Аліна різко сіла на стілець, першою змикитивши, що й до чого в справі. І лиш спитала, ледь не зомлівши:

— Це хоч від Максима?

Мілана обурено з-під лоба глипнула на неї. Я ж, ще не допетравши, про що йдеться, як завжди не брала участі в розмові. Ці дві, що чортомлин — встрянеш в їх діалог, то вони й тебе перемелять з кісточками.

— Аліно! Ти мене ким вважаєш?!

— Просто все сталося так швидко. Весілля. Вагітність. А в тебе за вересень було три хлопця і це не рахуючи твого теперішнього чоловіка.

— В мене з двома з тих вересневих були лиш поцілунки!

— А з третім що? Не боїшся, що не схожим на Максима буде?

— Це його дитина.

— І коли ви дізнались?

— Наступного дня, як дізнались, Максимчик мені пропозицію зробив.

— То от воно чого! А я все гадала, що ж це за любов з першого погляду, що одразу до вінця побігли? І не соромно тобі? Точно впевнена, що його дитина?

— Та от тобі хрест! — спересердя накреслила трьома пучками пальців чотирихкутну символіку перед своїм лицем чорнява.

Дівчата замовкли. Я ж лише випучила оченята, ще не переваривши здивування.

— Ну якщо вже хрест... Повіримо, поки що, — заспокоїлася недовірлива.

А через годинку заспокоїлись і ми з Міланкою. Остання, до речі, дійсно на їжу майже не дивилась і часто, густо бігала до вбиральні. Алінка ж, вирішила сама видудлити пляшечку шампанського з такого приводу. Тепер, сміючись, вона примовляла:

— Ото ще крутвертя! Ти ба, як хутко прибрала мужика в свої руки. Ще й якого золотого! Пилинки з неї здмухує, автомобіль подарував... Ти ба, як вийшло. То їй всі хлопаки не такі, ними, що харчами перебилали, кожного тижня нову страву куштуючи, а тут гоп — і вже чоловік, дитина. Мілано — ти... — тяжко зітхнула. — Богиня.

— Якщо заздриш, то роби це мовчки, — зробила вигляд, ніби невдоволено бурчить, вагітна дівиця.

Між нами зависла тиша. Ми всі прекрасно знали, що Аліна дуже хотіла дітей, а от її співмешканець — ні. Чоловіком його назвати язик останнім часом не повертається.

Після другого дня весілля, її ревнивець підняв на неї руку, дізнавшись, що вона ходила на застілля, поки він був на роботі. Маніакальне упередження, що його Алінка з кимось завертіла роман — довело до затяжного скандалу в їх неофіційній родині. Подруга хотіла вигнати того Отелло зі свого житла за таке, та він просити слізно став не робити цього, мовляв, так сильно її кохає, що ревнощі засліплюють очі. Його б воля, він би закрив нашу дівчинку в чотирьох стінах аби на неї жодний чоловік не глянув, крім нього, проте йому дісталась жінка з характером. Щоправда, дещо відходлива. Звичайно, вона пообіцяла йому, що вижбурне за двері, якщо вдруге станеться подібне, та він її найперше щире кохання і Аліні не хотілося б розлучатися з ним. Подумаєш, разочок прилетіло по щоці. Не щодня ж...

І от дивлюся я на своїх коліжанок. Одна, хоч й може дати гідну відсіч, та жаліє свого жеребця й під нього підвлаштовується, інша заміж за першого ліпшого вискочила, бо завагітніла. І їх це влаштовує? Це ж не те, на що вони заслуговують. Я б жодного дня не терпіла такого ставлення до себе, з яким стикається Аліна, й так швидко б ні до кого в ліжко не дозволила собі лягти. А заміж, вважаю, якщо йти, то вже за покликом великого кохання й через два роки зустрічань, як мінімум. Та подругам свої мізки не вставиш.

— А ти хотіла цього сама? Так, щоб всією душею? — зненацька питаю вагітну.

— Полуничко, — зітхає вона, перекинувши легким помахом руки свої чорні коси через плечі. — Пам'ятаєш Арсенія? Ну того, до кого я бігала періодично три роки майже весь університет? От всією душею я за нього хотіла заміж. Проте, не завжди виходить так, як нам хочеться. В нього завжди знаходились відмовки, через які наші стосунки були неможливі. Ми кохали один одну. Дуже. Аж занадто. Проте велике кохання пророче великі проблеми. Ті, яких ми сильно кохаємо — зазвичай роблять нам боляче. А одружуватися треба з людиною надійною, котра не завдасть шкоди і не змусить сумніватися в ній.