Читати книгу - "Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман"

Перед ним було фото матері на медальйоні. Мабуть, кожен з його батьків любив його, але по-своєму. Раптом він розізлився на батька за те, що той виніс ухвалу розлучити їх з матір’ю: таку щиру, але водночас і таку згубну. Том збагнув, що плаче, тільки тоді, коли від сльозинки розпливлося чорнило. «Доки ти сам не станеш батьком, ти не зрозумієш…»

Він почув голос Ізабель, яка сиділа поряд із ним на веранді:

— Навіть якщо ти не бачив його стільки років, він усе ж був твоїм батьком. Ніхто інший не замінить його. Я розумію, коханий, що це засмутило тебе.

Том задумався, чи може осягнути Ізабель всю іронію своїх слів.

— Люсі, ходи сюди і випий какао, — сказала вона дівчинці.

Дитина підбігла й схопила чашку. Випивши, витерла губки зовнішнім боком руки, бо долонька була брудна, й повернула посуд.

— Цок-цок, я їду в Партаґез відвідати дідуся та бабусю, — бадьоро промовила вона й побігла до свого дерев’яного коника-гойдалки.

Том знову подивився на медальйон у себе на долоні.

— Роками я вважав, що вона ненавидить мене, бо я виказав її таємницю. Я ніколи не знав про медальйон… — І він стиснув зуби. — А це багато чого б змінило.

— Я не знаю, що сказати. Я б дуже хотіла якось зарадити, щоб тобі стало легше.

— Мамо, я хочу їсти! — попросила Люсі, яка щойно повернулась.

— І не дивно з такою біганиною! — сказала Ізабель, беручи дівчинку на руки. — Ходи сюди й обніми татка! Він сьогодні сумний. — І вона посадила дитину йому на коліно, щоб вони обидві могли міцно його обняти.

— Посміхнись, татку, — мовила Люсі. — Ось так! — Дівчинка усміхнулася.

Сонце пробивалося крізь хмари, шукаючи прихисток від дощу, який ішов десь далеко. Люсі сиділа в Тома на плечах і раділа краєвиду, що відкривався перед нею.

— Сюди! — вигукнула вона, показуючи пальцем ліворуч.

Том, повернувши, поніс її вниз до поля. Одна з кіз втекла із загону, і Люсі наполягла, що допомагатиме шукати її.

Слідів тварини в бухті не було. Вона не могла зайти далеко.

— Добре, пошукаємо в іншому місці, — сказав Том. Він вийшов на рівнину знову й озирнувся навколо. — Куди тепер, Лулу? Ти вибираєш!

— Туди, — показала дівчинка на інший бік острова, і вони вирушили в дорогу.

— Які слова, схожі на «коза», ти знаєш?

— Сльоза.

— Правильно. А ще?

— Сльоза, — повторила вона.

Том засміявся.

— А що буває, коли на небі хмари?

— Дощ.

— Так, але що буває, коли насуваються хмари, що звучало б як «коза»? Починається на букву «г».

— Гроза!

Він полоскотав їй животик.

— Гроза, сльоза, коза. Говорячи про… Подивись он туди, Люсі, внизу, біля берега.

— Вона там! Побігли, татку!

— Краще не треба, кроленятко, бо злякаємо її. Зловимо нашу кізку тихенько.

Том так зосередився на Люсі, що не відразу помітив, де коза знайшла собі нове пасовище.

— Злазь, маленька. — Він підняв Люсі високо над головою та опустив на траву. — Будь хорошою дівчинкою і почекай тут, поки я піду заберу Флоссі. Я прив’яжу цю мотузку їй на шию, і вона легко та покірно піде з нами. Правда, Флоссі? Ходи сюди й не впирайся. — Коза підняла голову і відійшла трохи назад. — Годі вже, стій спокійно! — Том схопив її за шию і закріпив мотузку. — Ось так. Саме так. Добре, Лулу. — Озирнувшись, чоловік відчув, як затремтіли його руки, й за мить до цього він збагнув чому.

Люсі сиділа на невеликому пагорбі, де трава була значно густішою, ніж на рівнині навколо. Зазвичай Том уникав цієї частини острова, бо вважав її похмурою та затіненою навіть у погожу сонячну днину.

— Дивись, татку, я знайшла гарне місце, — сказала дівчинка, радісно посміхаючись.

— Люсі, відійди звідти! — прокричав він, не стримавшись.

Люсі насупилась, і сльози потекли рікою. Вона почала ревіти, бо на неї ще ніколи не кричали.

Том побіг, щоб забрати її.

— Пробач мені, Лулу! Я не хотів налякати тебе, — винувато промовив він. Приховуючи страх, Том відійшов на кілька кроків. — Це погане місце, люба.

— Але чому? — рюмсала вона. — Це моє особливе чарівне місце.

— Просто воно… — І він притулив її голову до своєї шиї. — Просто це погане місце, сонечко.

Том поцілував Люсі в маківку.

— Я погана? — збентежено запитала дівчинка.

— Ні, не погана. Тільки не ти, Лулу. Він поцілував її в щічку, прибравши пасмо світлого волосся з її очей.

Проте, коли ніс маленьку, мабуть, уперше за всі ці роки різко відчув, що ті самі руки, які зараз торкаються її, опустили в могилу тіло її батька. Із заплющеними очима він пригадав напруження у своїх м’язах, вагу того чоловіка і тепер порівнював її з вагою його доньки. Йому здалося, що Люсі була важчою з них двох.

Він почув, як вона плескає його по щоках.

— Татку, подивися на мене! — сказала дівчинка.

Він розплющив очі та мовчки дивився на неї. Потім, глибоко вдихнувши, промовив:

— Час відвести Флоссі додому. Чому б тобі не потримати мотузку?

Вона кивнула, і Том, замотавши мотузку на руці Люсі, поніс дівчинку вгору схилом.

Того дня Люсі вже хотіла залізти на крісло в кухні, але повернулась до Тома й запитала:

— Татку, а тут гарне місце?

Він саме ремонтував ручку у дверях і, не підводячи голови, відповів:

— Так, Лулу, гарне.

Проте, коли Ізабель підійшла, щоб сісти поряд, Люсі вигукнула:

— Ні, мамо, підводься із крісла! Тут недобре місце для сидіння.

Ізабель засміялась.

— Я тут завжди сиджу, люба, і це чудове місце!

— А тато каже, що ні!

— Про що вона, Томе?

— Я тобі потім поясню, — відповів він, забираючи викрутку і сподіваючись, що Ізабель забуде.

Але вона пам’ятала.

Уклавши Люсі в ліжко, жінка знову запитала:

— А що це були за балачки про те, де краще сісти? Люсі все ще залишалася схвильованою, коли я сиділа біля її ліжка, розповідаючи казку на ніч. Вона сказала, що ти будеш сердитися.

— Та це тільки гра, яку вона вигадала. Думаю, до