Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Так він і вистояв, неушкоджений, свої дві години, а коли зліз, напівмертвий од переживань, услід йому пролунало з австрійських окопів голосне «ура!»
Простоявши перед обличчям смерти дві години, ополченець-костромич набув повні права громадянства і, з ласкавої згоди начальства, його таки послали до шпиталю лікувати відрубаного пальця.
В полку ця подія викликала багато розмов. Багато хто хвалив полковника Кельчевського, що так чудодійно урятував життя солдатові, багато хто, а з ними й я, схилялися до того, що пан полковник просто розважався.
У ВІДРЯДЖЕННЯ ДОДОМУ
Цей розділ моїх спогадів буде найкоротший, бо не вистачає снаги переказати ті переживання, що опанували всього мене на звістку, що, нарешті, наша комісія таки вирушить до Києва, і мене до неї приписано. Іхав якийсь незначний офіцер, здоровий, високий унтер із обозу і я.
Кілька днів чекали, поки все буде оформлено, в обозі другого розряду, в тій самій Мізенці, під Карпатами, де обоз зупинився з самого початку. Тут містилася й полкова канцелярія. Тут працював і мій любий Хома Мельниченко. Але товариш Хома саме тоді переживав трагедію суперництва з Мишею Бурловим, теж писарем, за дівчину. Через те мені уваги він оддавав менше.
Це була Муся — дячкова дочка, що в їхній хаті містилася й канцелярія. Господар хати, старий Микола Костів, був пресимпатичніша в світі людина, м’яка, чула, тонкосльоза.
Почалося з того, що старий Костів, зачувши, що я їду до Києва, кинувся мене обіймати й залився гарячими слізьми… У Києві живе його син — Кость Миколаєвич, може чулись-те, пане добродію, композитор Верховинець. А якже, а якже, він і одружився там… І ще минулого року, коли не було цього нещастя на нашу голову, цієї проклятої війни, приїздив із своєю дружиною в гості до старого. Аякже… І що ми тоді пережили, пане добродію, як вони поїхали!.. Бо як тільки поїхали, то донесли на нас сусіди, пане-добродію, що то царський наслідник із Росії приїздив із моїм сином, передягнений за дівчину — а вона ж у нього, пане-добродію, маленька, дрібненька, як хлопчик… То й почали мене тягати… А тут війна вдарила… Другого сина мого, прошу вас, заарештували й смертельно побили шандарі — вже три місяці після того кров’ю харкає…
Старий оповідав усе це у власній хаті, а тим часом боязко озирався на кутки — чи не підслуховує хто, чи не донесе, бува, коли повернеться військо з-поза Карпатських гір назад…
Почувши, мою чисту українську мову, старий відразу якось довірився мені, і видно було, що радий з того неймовірно, бо «поміж тих ваших, вибачайте, москалів багато…»
Менша донька його, чотирнадцятилітня Зося, того самого дня, пильно вдивляючись у мене великими дитячими, повними жаху, очима, оповідала мені, так само пошепки, тулячись до старшої сестри як довелося їй бути за випадкового свідка страшної картини.
«Коли прийшли до нас мадяри, виказав хтось на Боруха, на отого, що шинок тримав, наче він російському військові щось переказував…»
І того Боруха, на очах маленької Зосі, вішали мадярські гусари під мостом — «он під отим самим, що недалечко від нашої хати…»
«Та й не відразу повісили, прошу вас, — отак підіймуть, потримають-потримають, та й знову опустять, та й знову підіймають. Аж поки задушився зовсім — ні рукою, ні ногою й не дригне… Тоді покинули, а самі пішли, виспівуючи…»
В дитячих оченятах Зосі світився глибокий, нелюдський жах, що, я певний втому, не вивітриться з свідомости цієї майбутньої людини усе її життя.
Прокляття війні!
Увечорі, коли гори Карпатські дихали в широко розчинені вікна невимовними, чарівними пахощами молодої весни, Зося з Мусею, схилившися на вікно, напрочуд гарно і зворушливо співали:
«Лети, моя пісне,
Мов той цвіт вишень
Солодка, як мрія,
Палка, як вогень…
. . . . . . . . .
А де б не торкнулась
Крайчиком крилець, —
Там спливала б радість
До сумних сердець…»
Я з природи людина сентиментальна, але здавалося мені досі, що пережите на фронтах за останній рік навіки вибило з мене ту чутливість, що часами примушувала здригатися й посилено блимати очима, щоб не дати политися непроханим сльозам…
Того вечора я відчув, що ця моя вада мене ще не покинула: та журлива дівоча пісня примушувала посилено битися серце, поза спиною й на голові бігали уїдливі мурашки, сама собою, розмагнічувалася воля, занепадав запал ненависти до всього, що коїлося в світі навкруги…
Ні, не треба закам’янілому солдатові слухати таких чарівних пісень!..
Коли другого вечора до невеличкого гурту пристав і товариш Хома з своїм чарівним оксамитним баритоном — це було тріо незрівняної сили й краси.
І здавалося мені, що всі переваги на боці товариша Хоми.
Ось тільки послухати, як змагається, як переплітається його принадний голос із високим, глибоко-ліричним сопраном Мусі, як вони випереджають один одного, неначе двоє діток, за ручки взявшися, навперегони розквітлим лугом біжать-біжать, доганяючи золотавих метеликів, невловимі, над повноцвітними килимами…
А проте — товариш Хома не вийшов на вроду. Не треба було бути досвідченим спостерігачем, щоб побачити, як горнулася Муся до Миші Бурлова — людини, здається, чужої їй і психікою, і мовою, і всіма чуттями…
А товариш Хома неймовірно страждав. Для нього це кінчилося трагічно. Коли до його суперечки з Мишею було якось притягнуте трохи вище начальство, товариш Хома, людина горда й незалежна, не втримався, наговорив чогось зайвого, і сердешного друга мого відразу ж погнали в окопи.
А в окопах уже першої ночі товариш Хома загинув під час атаки…
Прокляття тобі, ненажерна пащеко війни!
У Києві на вулицях незвично багато військового народу, більше, ніж дочорта генералів, що їм треба віддавати честь, зупиняючись. І щоб пройтися солдатові Хрещатиком один квартал, треба потратити трохи не годину часу. Зате тут таки, здивований і гордий, побачив я, як козиряють мені, — ні, не мені, а хрестам моїм георгієвським — цілі команди юнкерів, кадетів… (у Карпатах мені дали вже й другого хреста за те, що зв’язував порвані телефонні дроти під гарматним обстрілом, не раз виразно ризикуючи життям).
У вагоні, в дорозі з Києва до Миронівки, кілька годин не давали мені спокою якісь дві молодиці-солдатки:
— Об’язательно заїжджайте
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки Полоненого, Олекса Кобець», після закриття браузера.
