Читати книгу - "Новий кінець , Ізабель Азімова "

Не знаю, що від мене очікувала Лілі, але робити поспішних висновків я не стану.

- І, що ж ви робили? - вигнула я одну брів і старалась скрити напруження в тілі.

- Давай я тобі краще покажу,- сказала Лілі і полізла в карман своїх джинсів. Діставши телефон, пару секунд вона щось шукала і в кінці протягнула мені свій телефон. Коли на екрані я побачила відео, моє обличчя нахмурилось. На цьому відео хтось знімав вечірку в якійсь квартирі. Спочатку я не розуміла до чого тут Деміан, як не побачила його, виходячого з іншої кімнати з Лілі. Він йшов біля неї, а вона трималась за його руку. Потім вони сіли на невеликий диван і на цьому відео обірвалось. 

- І що ж такого в цьому відео? - спокійно запитала я, але тривога все одно здавила мій шлунок. Деміан не казав, що вчора був з Лілі на вечірці, а це означало, що він хотів приховати це він мене.

- Ти що тупа? Не розумієш, що ми там з ним робили? - голос Лілі ставав ще більш роздратований, але вона все одно не дочекається від мене емоційності. 

- Те, що ви виходите разом з кімнати, ще ні про що не говорить,- відмахнулась від провокувань я.

- Ми займались сексом. Це кажу тобі я,- посміхнулась Лілі і щось від цієї фрази обірвалось в мені. Я старалась не вірити. Лиш посміхнувшись до Лілі, я взяла свою сумку і поспішила на вихід з книгарні. Мій робочий день майже закінчився і я не мала наміру знаходитись там зараз.

- Вже йдеш? Сподіваюсь не плакати? - єхидно запитала напарниця. Я обернулась до неї, посміхаючись так само єхидно.

- Плакати? Хіба що від сміху, - відповіла я, не збираючись поступатися її токсичності. - Хочеш приєднатися? Може, і ти розслабишся трохи, як бачу вчорашня ніч, не сильно тебе розслабила. 

Лілі злегка підняла брови, явно здивована моєю відповіддю. Можливо, вона очікувала іншої реакції. Я продовжувала тримати посмішку на обличчі, показуючи, що її слова мене не зачепили, хоча в глибині душі, я знала, що це не так. Я не могла повірити, що Деміан міг зрадити мені. Вчора ввечері його й правда не було вдома, але за його словами йому терміново треба було заїхати у видавництво. Це виявилось брехнею, бо на відео його чітко було видно разом з Лілі. Єдине в, що я не вірила - це його зрада. 

Вийшовши з книгарні, я не знала куди йду. Ноги вели мене в незрозумілому напрямку, але до дому вертатись зараз, я теж не збиралась. На вулиці почався невеличкий дощ, і зараз  це те, що потрібно. Краплі води освіжали моє обличчя, змішуючись зі сльозами, які я не могла стримати.

Я йшла вулицями, не звертаючи уваги на перехожих, які поспішали сховатися від дощу під парасолями. Здається, що кожен крок віддаляв мене від реальності, від тих проблем і переживань, що накопичилися за останній час. Мені потрібно було побути наодинці з собою, щоб розібратися в своїх думках і почуттях.

Раптом я опинилася в невеликому парку. Він був майже порожній, тільки кілька людей швидко пройшли повз мене, ховаючись під деревами. Я знайшла лавку під великим каштаном і сіла, дозволяючи дощу обіймати мене своєю прохолодою. Дощ ставав сильнішим, але я не рухалася. Кожна крапля, що падала на моє обличчя, ніби змивала частину тієї напруги, що накопичилася всередині.

В цей момент я почула, як поруч хтось зупинився. Піднявши очі, я побачила Вілла, який стояв під своєю парасолькою і дивився на мене з турботою в очах.

- Ейло, ти чого тут? - запитав він, дивуючись. - Що ти робиш під дощем?

Я відвела погляд, відчуваючи, як по щоках течуть сльози.

- Просто потрібно було побути на самоті, - тихо відповіла я. Вілл сів поруч зі мною, накривши нас обох парасолькою.

- Розумію, - сказав він м'яко. - Але ти знаєш, що я завжди поруч, якщо тобі потрібна підтримка, - від його слів, я трохи здивувалась. Вілл не був моїм близьким другом, ми бачились всього декілька разів. Але подивившись на нього, відчула, як в серці з'являється тепло. На мій подив, його слова і присутність заспокоювали мене. 

- Дякую, Вілле, - відповіла я, усміхнувшись крізь сльози і витерла їх рукою. Не знаю чому я плакала, не факт, що Лілі сказала правду і я хотіла вірити, що Деміан мені не зраджував.

Ми сиділи під парасолькою, слухаючи шум дощу і відчуваючи спокій, який прийшов з його присутністю. 

- Може, підемо вип'ємо кави? - запитав Вілл після деякого часу.

- Це хороша ідея, - відповіла я, піднімаючись. - Давай знайдемо затишне кафе і трохи зігріємось.

Ми пішли разом, залишаючи парк позаду, і попрямували до найближчого кафе, де можна було сховатися від дощу і просто побути разом, підтримуючи одне одного в цій нескінченній боротьбі з життєвими викликами. Я не знала Вілла від слова зовсім, але він виявився приємним співбесідником. Дорогою до кав'ярні, ми спілкувались про мій університет і чому саме я обрала архітектуру. 

- Архітектура завжди була моєю пристрастю, - сказала я, коли ми зупинилися біля входу до затишного кафе. - Мені подобається, як поєднуються мистецтво і техніка, створюючи щось функціональне і водночас красиве, - Вілл кивнув, слухаючи мене з щирою зацікавленістю.

- Це звучить захоплююче, - відповів він. - Я завжди захоплювався людьми, які можуть бачити світ по-іншому і створювати щось, що залишатиметься надовго. Але от я точно не творча людина. 

Ми зайшли в кафе, і теплий, затишний інтер'єр відразу створив приємну атмосферу. Ми вибрали столик біля вікна, з якого відкривався вигляд на дощову вулицю. Замовивши каву, ми продовжили розмову.

- А чому ти вирішив зайнятися тим, чим займаєшся? - запитала я, цікавлячись його життєвим шляхом. Вілл посміхнувся і відкинувся на спинку стільця.

- Ну, я працюю у сфері IT, - почав він. - Завжди захоплювався комп'ютерами і технологіями. Мені подобається вирішувати складні завдання і створювати щось нове. Це дає мені відчуття задоволення і досягнення. 

- Звучить чудово, - сказала я. - Важливо займатися тим, що приносить задоволення, але на жаль, не завжди виходить.