Читати книгу - "Я виткав тебе з власного безсоння, Сніжний Василіск"

- Не пам’ятаю, щоб до когось погано або зневажливо ставився. До всіх більш-менш однаково. 

- Може, когось підіслали ззовні?

- Гадки не маю. 

- Хтось із ображених колишніх?

- Через стільки часу, ні з того, ні з сього?

- Хто знає, люди йобнуті. - Розчісую пальцями його волосся. - Треба буде завтра звертати увагу на будь-які дрібниці у взаємодії з іншими — косо дивляться, надто цікавляться самопочуттям, оминають, сверлять очима, надто посміхаються. Всіх сканувати.Або я всіх нахер заморожу і не відпускатиму, поки не допитаю кожного.

- Побережи сили. - Притискається губами до ключиці. - Тобі ще всю ніч слухати, як я вивертаю свій шлунок в унітаз. - Зітхає. - Я вже казав, що не ображуся, якщо ти підеш спати до себе?

- Казав, і що? Я тут залишуся. Моє місце тут, поруч з тобою — блюєш ти, чи спиш, чи корчишся у ліжку, мені усе одно. Нікуди не піду. Навіть якщо виганятимеш.

- Сил немає тебе виганяти.

- Тоді мені, вважай, пощастило.

Посеред пари у вівторок Сіріусу стало зле, і я кинув своїх учнів самостійно вивчати параграф, щоб допомогти йому дістатися медпункту. Сором, каже, дорослому вампіру ледве ноги волочити. Дурне. Його прокляв якийсь сучий потрах, а йому від цього страждати ніяково. Разом з лікарем вмовляємо його взяти лікарняний, і я відводжу його додому. Залишок пар проводжу за нього, по його нотаткам, наскільки можу, щоб у нього не було проблем із кафедрою, а потім, не озираючись, поспішаю до нього додому. Шкіра вже наче напівпрозора. Очі червоні, капіляри полопалися. Губи потріскались. Боляче на нього дивитись, і ще більше роздирає зсередини безсилля, що не можу нічим зарадити. Не знаю, краще піти допитувати усіх зустрічних, або посидіти з ним, щоб вчасно подати води чи провести до ліжка. Сьогодні спостерігав за усіма, хто при мені підходив до Сіріуса, але нічого підозрілого не помітив. Академія до біса велика, людей дуже багато, і цїєю паскудою може бути будь-хто. Зіславшись на перевірку робіт, йду звіряти графіки, щоб зрозуміти, в кого була можливість штрикати голкою ляльку вуду у певні проміжки часу. Більше деяти груп. Як мені їх опитати? “Привіт, хто з вас зробив кляту ляльку вуду? Підніміться, я підірву ваш мозок, дістану з черепної коробки і запхаю в дупу”? Голими руками вбив би того, хто це зробив. Кляті виблядки, як можна просто так приректи людину на смерть?

Ввечері пропоную Сіріусу випити крові, щоб поповнити сили — неохоче погоджується, і цього разу, коли його зуби встромляються у мою плоть, замість збудження все тіло прошиває нестерпно болючий відчай впереміш із гнівом, в горлі моментально утворюється комок, і я починаю неконтрольовано ридати, впившись у його плечі обома руками. Он воно, як. Виходить, цей фермент не стільки викликає саме збудження, скільки багаторазово загострює переважаючі на момент укусу емоції. Що ж, істерики під час трапези Сіріус явно ще не бачив. Все буває вперше. 

Вночі більше мучуся думками, аніж сплю, а коли сплю — в голову лізуть суцільні кошмари. На диво, вночі Сіріус спав спокійно, але вранці знов прокинувся, скрутившись калачиком від болю. Бідолашний. Його аж трясе, і я притискаю до щоки покриту інеєм долоню, щоб хоч трохи вгамувати різкий біль. Я так хочу помінятися місцями. Ти на це геть не заслуговуєш. Хочу забрати увесь твій біль. До останньої краплини. Чому такої магії немає? Чому так несправедливо? А дні стікають, як вода крізь пальці. І ми усе ще тупцюємо на місці. Я маю знайти винуватого. Я вже ходив до директора з проханням зібрати всіх в актовій залі і допитати, або, якщо треба, примінити на кожному зілля правди, що завгодно. Общукати усю академію на предмет проклятої ляльки, кожен куточок. Сказав, що має спершу отримати дозвіл від міністерства, і заборонив мені щось робити самотужки. Срана бюрократія. Від них нічого не дочекаєшся. Треба щось придумати самому, я не можу просто сидіти і дивитися, як він помирає в мене на очах. 

Муж заняттями заглядаю до аудиторій тих груп, що під підозрою. Ніхто не поводиться дивно, ніхто не виглядає хворим — а це, як сказав Сіріус, одна з ознак, що людина скористалася прокляттям, бо за все є своя ціна. На лекції замінюю Сіріуса, і одна зі студенток всю пару сверлить мене поглядом так, що я це навіть спиною відчуваю. Вона, взагалі, якась дивна — усе заняття чешеться, вся шия наче у якихось висипаннях. По дзвінку прошу її підійти до мене.

- Недобре почуваєшся, Алісо?

- А де професор Бран? - Питає, підтягуючи светр до шиї.

- Йому дуже зле. 

- Дуже зле? - Її очі круглішають. - Він захворів?

- Так, на смертельне прокляття. Чула про такі? 

- Цього не може бути. - Мотає головою, замруживши очі. - Це не мав бути він. - Починає рюмсати, закривши обличчя руками.

- Що ти сказала? - Мій голос ледве голосніше шепоту, у горлі вмить пересохло. - “Це не мав бути він”? Повтори.

- Це мали бути ви! - Ридає вже вголос. Ця малолітня дурепа, що вона верзе?!

- Це ти з ним зробила?! - Хапаю її за комір, грубо жбурнувши спиною у дошку. Руки трясуться від гніву, шкіра вкривається тонким шаром льоду і він тріскається з кожним рухом. Як вона могла… - Це ти зробила? Розповідай! - Тканина тріщить в моїх пальцях. Малолітня гадина. Невже… 

- Я люблю його! - Кричить мені в обличчя. - А він до вас приклеївся, я від ревнощів собі місця не знаходила, я хотіла вас прибрати, щоб у мене з’явився хоч шанс!

- Ах ти, дурепа ти малолітня, та тебе вбити мало! - Гарчу їй в мокре від сліз обличчя. - Він там через тебе помирає, ти це хоч розумієш? Розумієш?! - Так і хочеться розмазати це заплакане обличчя по дошці, але змушую себе тримати гнів під контролем.

- Я не хотіла, щоб він постраждав!

- Правильно, ти хотіла, щоб я помер. Чудова ідея, поставити тобі за неї п’ятірку? Це чим треба було думати, щоб когось проклянути? Ти розумаєш, що це тюрма, у кращому випадку? Та що там та тюрма, людина помирає через тебе! Тупе ти створіння. - Б’ю кулаком по дошці збоку від її голови, на місці удару залишається нерівна вм’ятина і на підлогу летять відбиті від руки крижинки.