Читати книгу - "Вигнанець і чорна вдова"

Платон забіг сходами вгору.

Спустився.

Знову вгору.

Пройшовся коридором від Варвариної кімнати повз двері Василевої спальні, повз кімнату, де був фатальної ночі, повз Маріїну спальню. Біля хазяйських дверей зупинився. Задоволено потер долоні.

Риплять не лише мостини підлоги.

Сходинки — так само.

Поки що це означає: вбивця міг піднятися знизу.

А покійний барон, окрім дружини та дітей, довіряв тільки одній людині, не причетній прямо до його родини.

Ніколі Садовському, управителеві.

Мешкає на першому поверсі, спальня сполучена з кабінетом.

Хай. Теоретично він міг отруїти хазяїна, якому всім у житті завдячує.

Питання: яка Садовському практична від того вигода?

Ранок, як зазвичай, видався мудрішим за вечір.

Вечерю Платонові принесли в кімнату, так забажав. Віддавши належне залишкам коньяку, пустив думки у вільне плавання. Новий підозрюваний виринув настільки раптово, що Чечель сам не оговтався від власного припущення. Випите дозволило крутити цим припущенням у різні боки, мов циган сонцем. Зрештою, вже засинаючи, Платон погодив із собою єдине правильне рішення: зустрітися по черзі з кожним зі спадкоємців та дуже обережно, аби не здійняти бурю в тихій гавані, розпитати про Садовського, його місце в родині фон Шлессерів і серці покійного барона.

Раптом вдасться накопати щось, не враховане дотепер...

Почати вирішив з Марії.

Прокинувся Платон пізніше, ніж планував. Трохи покрутився, виліз із-під ковдри. Знайшов на підлозі халат, недбало кинутий учора. Запхав руки в рукави, закутався щільніше. Ступив до вікна, розсунув штори, впускаючи весняне сонце.

І завмер.

Вікна цієї кімнати не виходили на двір. Звідси можна було бачити шматок битого шляху, котрий вів із замку до найближчого села, далі — на Київ. Іншої дороги не було, Чечель сам їхав нею два дні тому.

Зараз там рухалася запряжена бричка.

На козлах сиділа жінка.

Вдова баронеса фон Шлессер.

— Чор-р-рт!

Ще вчора Платон просив — і Марія погодилася — нікуди самостійно не вибиратися. Менше від доби спливло, й ось маєш. Чечель хлюпнув холодною водою з миски рукомийника на лице, проганяючи рештки сну. Як був, у халаті, вибіг назовні.

— Е, є тут хто?! — гаркнув, здавалося, на весь замок.

— Ранок вам добрий! — Нечипір взявся хтозна-звідки, схилився в легкому поклоні.

— Куди бариня поїхала?

— Вибачайте, мосьпане. Не доповідають-с.

— Що взагалі трапилося?

— Та хтозна. — Слуга розвів руками. — Марія Данилівна наказали запрягати бричку. Самохідною каретою їй покійний барин не давав кермувати...

— Без тебе знаю! — поквапив Платон. — Що сталося, чому так бігом?

— Я й кажу. Шофер, Юхимко наш, уже зібрався на іншій машині бариню везти. Вона йому — ні, запрягайте коня, сама поїду. Нікого не треба, справа приватна.

— Вчора не мала приватних справ, — мовив Чечель уголос, подумавши: «Або не сказала».

— Ми ж прості люди. Не відаємо про панські клопоти. Просила вам, Платоне Яковичу, передати: мовляв, терміново треба до Києва. Адвокати, питання спадщини, папери якісь там. Мусить залагодити. Ви щоб не турбувалися. Повернеться — усе розкаже.

— Що?

— То вже, вибачайте, не нашого розуму.

Чечель стиснув і розтиснув кулаки.

— Не гнатися ж за нею, — ніби подумав, виявилось — промовив уголос.

— Ваша справа. Як собі хочете.

Годинник у кутку показував пів на одинадцяту ранку.

Спати менше треба, Платоне Яковичу.

— Хай собі, — процідив. — Щодо сніданку було розпорядження?

— Неодмінно-с! Накажете в кімнату подати?

— Не накажу. Хто я тут, аби вам наказувати? Попрошу, Нечипоре.

Повернувшись до себе, Платон навіщось зачинився зсередини. Постояв трохи біля вікна. Бричка вже зникла за смугою лісу. Гнатися за Марією передумав, хоч на «даймлері» наздогнати міг. Але погодився: крім мороки, пов’язаної з убивством, вдова мільйонера напевне має й інший клопіт. Страх звинувачення та арешту не перекреслює турбот, пов’язаних із правниками та впорядкуванням паперів.

Раптом майнуло: вдова збрехала, мчить до Апаша після вчорашньої розмови, тому й не хотіла нікого собі в компанію. Одразу ж відмахнувся: ну, а якщо так — зв’язок тим більше триматиме в секреті. Навпаки, для власного блага може попросити Апаша забратися з Києва, і той послухається. А це вже загальне благо, для Києва що менше такого народу, то дихати легше.

Взявшись до ранкового туалету, Платон остаточно заспокоївся. Марія навряд чи робитиме небезпечні для себе рухи. Навпаки, вчора їм обом вдалося забілити останні темні плями. Чечель уже не мав підстав підозрювати вдову, особливо після того, як у поле зору потрапив Садовський, давши чималу порцію для роздумів.

Словом, нині є чим себе зайняти.

Усе одно збирався до Києва. Раптом зустрінуться, місто ж маленьке...

Приведення себе до ладу й снідання забрало ще добру годину. По тому, випивши кави, Чечель вирішив перевірити вчорашнє відкриття вже на тверезу голову. Для того знадобився кабінет управителя.

Як виявилося, замкнутий.

Платон замислено пошарпав дверну ручку, ніби так можна було відімкнути міцний замок. Потер двома пальцями мочку вуха, легенько смикнув, закусив нижню губу. Не хотілося залучати челядь. Навряд чи вона дістала розпорядження пускати гостя в святе святих — приміщення, де управитель тримає всі ділові таємниці хазяїна. Але за кілька хвилин відкинув зайві сумніви. Треба брати все на себе, розбиратися й пояснювати власні дії потім, якщо спитають.

Чечель швидко рушив коридором праворуч, до побутового крила.

Тут мостини чомусь не так рипіли. Платон не гукав нікого. Мав намір знайти Нечипора, попросити, а як не вийде домовитися — знайти інший спосіб витрусити з нього ключ. Бажання привертати до своїх дій увагу далі не мав, тож вирішити все з однією людиною здавалося найкращим варіантом.

Минув перший з численних закапелків.

Вловив дивні звуки.

Завмер.

Почув слабенький зойк.

Ступив, намацав двері, сіпнув на себе.

— Мамо... Ой, мамо... — Тоненький жіночий голос. — Я ж казала...

— Тихо! Ось я йому зараз! — Чоловічий, попри загрозливий тон — не впевнений.

— Покажіться, голуб’ята, — мовив Платон.

Не чекав, поки послухають, — провів рукою по стіні поруч із собою. Намацав, як чекав, вимикач. Повернув.

Під стелею спалахнула лампочка, освітивши невеличку комірчину з причандалами для прибирання.

Дівчина-покоївка судомно поправляла одяг, і Чечель голову на відріз давав — найперше підсмикнула спущені штанці. Її заступив молодик, широкий у плечах, із простим, наляканим, проте сповненим рішучості селянським лицем. На підлозі Платон уздрів формену шинель поштаря, пальці молодика застібали штани на верхній