Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

- Не впізнаєш? Сам ще вчора ходив біля цього замку. Це Аніва, колишнє містечко людей у цих землях. Колись дуже давно тут жили люди Склавіни, але з часом ліс переміг і місто занепало. Потім сюди прийшли ворожбити, але відбудовувати весь замок не стали - лише підлаштували підземелля під власні потреби. Ось бачиш там, трохи ліворуч, там вхід. 

- Як я його не розгледів до того? Він ж такий…великий.

Брат хекнув.

- Ми були біля зруйнованої частини замку. Бачиш? Там, де ліс майже зайняв собою землю. От і все. 

- Жаль, я не роздивився краще, коли ми були внизу.

- Так…Я теж був вражений, коли побачив Аніву вперше. Було так давно, що страшно й сказати. Це сталося влітку кілька років тому, а здається, наче вчора. Стояв спекотний день, гримів грім, збиралося на грозу. Я був на приблизно такому ж місці, коли побачив цю долину ось як ти зараз. Весь замок тоді вкрився жовтими форзиціями, на тлі зелених ялин виглядало дійсно вражаюче. Усі ті кущі ліщини, за які ми трималися, коли дерлися сюди, нагору, рясно вродили того року і поки я спускався - набрав повні кармани. Потім ще з тиждень ті горіхи їв. І ще два дні мене нудило від них. Хех.

Намилувавшись краєвидом ми виступили з біваку. Як і наказав Брамар - трималися лісу. Досить довго йшли просто снігом, пробираючись крізь поморожені зарості хмизу, заноси і кучугури там, де стежка ворожбитів перетинала хащі Високого лісу. Та на стоянках було відносно зручно. І тоді Родосвіт видавав мені арбалета на час привалу для тренувань.

- Ну то що, стрілку. Подивимося, як ти впораєшся з цим, - він вказав на снігову бабу, яку я зліпив поки коротав час до вечері.

Ми тренувалися не зі справжніми бовтами - їх було замало аби ними ризикувати загубити у темряві  у снігу. Тому тренувалися на гілках, з яких брат змайстрував щось на кшталт стріл. 

Взявши в руки арбалета, я на мить завмер. Його полірована дерев’яна дошка, хитромудре гравіювання та туго натягнута струна будили щось у мені. Здавалися мені небезпечними. Контролюй, або контролюватимуть тебе, повторив я подумки і стис арбалета твердими руками, майже зі злістю. А потім зрівняв своє тіло з ціллю. 

Прицілився, і навколишній світ буцімто відійшов на другий план. Все навколо звузилося до єдиної крапки. Я відчував вагу арбалета на своєму плечі, холодний дотик спускового гачка під пальцем. Глибоко вдихнув, вирівняв дихання, готуючись до викиду, який змусить стрілу летіти в повітрі.

Тятива брязкнула, і саморобний бовт помчав вперед. Мені навіть здалося, що час ніби уповільнився, коли я спостерігав за пострілом. Мить і гілка встромилася сніговій бабі у широкий бік.

- Добре, але наступного разу не забудь врахувати вітер - якби той кучугур був трохи меншим - ти б не влучив, - зауважив брат.

Ще Родосвіт вчив мене ухилятися від ударів. Хоча, як на мене, це більше скидалося на танець. Вечором наступного дня брат змусив мене пробігти кілька кіл навколо галявини, зігріти м’язи. А потім наказав спостерігати за ним. Я завмер, тіло напружилося від готовності. Навіть повітря тріщало від нервового очікування, чи то мені тільки здавалося. Одне я знав напевно - все це навчання мало вирішальне значення для мого власного виживання. У випадку, якщо щось піде не так.

Родосвіт зайняв позицію навпроти мене. Його тіло висвітлювалося у спалахах полум’я, проте він завмер не так, як я. А наче став каменем, який чомусь мав обриси і форму людини.

- Спробуй, торкнися мене, - скомандував він нарешті.

Я тілько-но зробив крок уперед, як брат пересунувся далі від мене. Ще один крок, і знову він виявився задалеко для того щоб дістати його рукою. Родосвіт рухався спритно, пригинався і обертався. Братові рухи здавалися мені блискавичними. 

- Щоб це спрацювало, твоє тіло має стає продовженням твоїх думок. 

Його очі були прикуті до кожного мого руху, готові відреагувати миттєво. Він відкидався назад, щоб ухилитися від різкого викиду руки до нього, повертав тіло, щоб уникнути поштовху з боку, відстрибнув убік, щоб уникнути замаху над головою. Якимось чином він розпізнав усі мої незграбні рухи. Реагував за частки секунди, ледь уникаючи кожного удару, який загрожував йому.

Нарешті я вибився з сил, намагаючись зробити нездійснене - торкнутися Родосвіта. 

- Може краще повернемося до арбалету? - спитав я, віддихаючись. Витер з лоба піт і зробив крок назад, втомлено сперся руками о власні коліна, які тремтіли. Брат зупинив свій танець і спитав.

- Що ти побачив?

- Що? Тебе, звісно.

- Ні, що ти побачив з того, що я щойно робив?

- Що ти вмієш читати мої думки і знав, як саме я хочу тебе дістати.

Родосвіт всміхнувся і теж витер спітніле чоло: 

- Я бачив як ти змінюєш позицію ще до того, як ти це дійсно робив. По тому як мерехтіли твої очі перед кожним рухом, як змінювалося дихання - я розумів, як саме мені слід зреагувати ще до того, як ти намагався дістатися мене. Ухилення залежить не лише від фізичної спритності, а й від розуму. Ти маєш довіряти власним інстинктам передбачати небезпеку та миттєво реагувати. Але спершу, тобі потрібно ці інстинкти створити і розвинути.