Читати книгу - "Сила природи, Джейн Харпер"

— Не хочеться мені влаштовувати гонитву, — сказала Кармен, і Фок похитав головою.

— І не треба. Не знаю, що він тут робив, але не схоже було, що він тікає.

Розвернувшись, Кармен зупинилася перед кремовим будинком.

— Хай там як, а ми, здається, знайшли Алісину домівку.

Вона вимкнула двигун, і вони вилізли з машини. Фок зауважив, що міське повітря немов покрилося тоненькою плівкою, яка з кожним вдихом обволікала легені. Фок стояв на тротуарі, який здавався незвично твердим під гірськими черевиками, й роздивлявся двоповерховий будинок. Великий газон був охайно підстрижений, а темно-сині двері блищали. Товстий килимок на порозі повідомляв, що гостей тут ласкаво просять.

У повітрі відчувався аромат прив’ялих зимових троянд, з дороги долинав віддалений шум транспорту. А на другому поверсі, на бездоганно чистому вікні, що виходило на дорогу, виднілася біла п’ятикутна зірка пальців, притиснутих до шибки, проблиск білявого волосся й овал обличчя, яке з розтуленим ротом визирало на вулицю.

День 3. Пообіддя суботи

— Там щось є.

Голос Бет звучав приглушено. За мить почулося шурхотіння, й вона знову з’явилася — продиралася через густі зарості, що височіли обабіч стежки.

— Сюди. Там є прихисток.

Джил подивилася в тому напрямку, куди вказувала Бет, але буш був непроникний. Вона не бачила нічого, крім дерев.

— Який прихисток? — Джил витягнула шию і зробила крок уперед; ліва п’ятка озвалася болем.

— Якась хатина абощо. Ходіть і побачите.

Бет знову зникла. Навколо посилювалося дріботіння дощу. Без попередження Брі пірнула у високу траву і щезла слідом за сестрою.

— Стривайте... — почала була Джил, та було запізно. Вони вже зникли з очей. Вона обернулася до Аліси й Лорен. — Ходімо. Не хочу, щоб ми розділялися.

Джил зійшла зі стежки й пірнула в буш, поки ніхто не почав сперечатися. За одяг чіплялося гілля, і доводилося високо задирати ноги. Попереду вона розрізнила сплески кольору: куртки близнючок то з’являлися, то зникали з очей. Нарешті вони зупинилися. Засапана Джил наздогнала їх.

Маленька приземкувата колиба розташувалася на галявині, і її квадратні обриси контрастували з нерівними хвилями бушу. Два чорні вікна в прогнилих рамах зяяли пусткою, а перехняблені двері не зачинялися. Джил звела погляд. Стіни, може, й повигиналися, але дах ще на місці.

Бет підійшла до колиби та просунула голову у вікно; її намокле під дощем волосся блищало.

— Тут порожньо, — гукнула вона через плече. — Я заходжу.

Вона відчинила перекошені двері, і її поглинула чорнота. Не встигла Джил нічого сказати, як Брі рушила за сестрою всередину.

Джил залишилася сама, у вухах відлунювало власне дихання. Зненацька у вікні з’явилося обличчя Бет.

— Тут сухо, — гукнула вона. — Заходьте, самі побачите.

Джил потупала через високу траву до колиби. Під дверима вона відчула укол тривоги. Виникло гостре бажання розвернутися і втекти, але не було куди тікати. Буш і буш кругом. Зітхнувши, вона зайшла всередину.

Тут стояла напівтемрява, і якусь хвилю очі Джил призвичаювалися. Над головою чулося легеньке дріботіння. Принаймні дах виконує свою функцію. Джил зробила ще крок, відчуваючи, як під ногами риплять і просідають дошки. На порозі з’явилася Лорен, почала обтрушувати куртку від дощу. За нею маячіла Аліса — роздивлялася, нічого не кажучи.

Джил оглянула приміщення. Воно було дивної форми й майже порожнє — тільки хиткий стіл підпирав стіну. Кутки позаплітало густе біле павутиння, а в дірочці на підлозі щось звило собі гніздечко з гілок і листя. На столі стояв єдиний металевий кухлик. Джил для проби підняла його — і помітила ідеальне коло, яке залишилося від нього в пилюці й піску.

Збита з фанери перегородка відділяла таку собі другу кімнатку. Близнючки вже зайшли туди й мовчки щось роздивлялися. Джил рушила за ними — й одразу про це пожалкувала.

В одну стіну впирався матрац. Зелений розсип цвілі вкривав усю тканину, окрім як посередині. Там квітчастий малюнок цілком ховався під великою темною плямою. Важко було сказати, якого вона колись була кольору.

— Щось мені це не подобається, — сказала Аліса з-за спини Джил, аж та здригнулася. Аліса дивилася на матрац. — Ліпше нам рухатися далі.

Близнючки озирнулися з незрозумілим виразом на обличчях. Джил зауважила, що вони тремтять, і збагнула, що й вона також тремтить. А щойно вона це помітила, як не могла вже зупинитися.

— Стривайте, — мовила Бет, обхопивши себе руками. — Слід бодай усе обміркувати. Тут сухо і трішки тепліше. І напевно безпечніше, ніж блукати поночі.

— Невже? — Аліса виразно подивилася на матрац.

— Звісно. Від переохолодження помирають, Алісо, — відтяла Бет. — У нас ні нормальних наметів, ні харчів. Нам потрібен дах над головою. Не треба списувати це місце через те, що на нього натрапила я.

— Я його списую, бо воно жахливе.

Вони обидві обернулися до Джил, яка відчула, як її накриває хвиля виснаження.

— Джил, ну ж бо, — сказала Аліса. — Ми нічогісінько не знаємо про це місце. Хто завгодно міг тут окопатися, ми гадки не маємо, кому про нього відомо...

Джил відчула пилюку в себе на кінчиках пальців.

— Не схоже, щоб ним користувалися, — сказала вона, старанно уникаючи дивитися на матрац.

— Але ніхто не знає, що ми тут, — мовила Аліса. — нам слід повернутися...

— Як?

— Знайти дорогу! Іти на північ, як ми й домовилися. Ми не зможемо тут лишатися вічно.

— Не вічно. А тільки поки...

— Поки що? Нас тут шукати можуть кілька тижнів. Нам слід бодай спробувати повернутися.

У Джил пекли натерті лямками плечі, а весь одяг промок наскрізь. П’ятка боліла. Слухаючи дріботіння дощу по даху, Джил збагнула, що просто не зможе вийти зараз надвір.

— Бет має рацію. Краще лишитися.

— Серйозно? — аж роззявила рота Аліса.

Бет і не намагалася приховати тріумф на обличчі.

— Ви ж чули.

— А тебе ніхто взагалі не питає, — відтяла Аліса й обернулася до Лорен. — Підтримай мене. Ти же знаєш, що ми зможемо знайти дорогу.

Лорен помацала чоло. Брудний пластир знову відклеївся.

— Я теж гадаю, що варто лишитися. Принаймні на ніч.

Аліса без слів обернулася до Брі, яка, повагавшись, кивнула, не підводячи погляду.

Аліса, не вірячи своїм очам, стиха