Читати книгу - "Пісня Соломона"

— Не розумію, яка користь із цього. Ніяк не втямлю.

— Я вже тобі сказав. Йдеться про числа. Про рівновагу. Про відношення. А ще — про країну, землю.

— Не розумію тебе.

— Земля просякла кров’ю чорношкірих людей. А ще раніше — кров’ю індіанців. Білих уже ніяка сила не вилікує. Якщо все буде так, як було досі, то не зостане ні одного з нас, а тим, що зостануть, забракне землі. Отже, має бути рівний рахунок.

— Але ж їх більше, ніж нас.

— Хіба що на Заході. Так чи сяк, а рахунок не може зростати на їхню користь.

— Ви б мали хотіти, щоб кожен знав про це братство. Тоді, може, й припинилися б безчинства білих. Навіщо ця секретність?

— Щоб нас не спіймали.

— І про вас не можуть знати навіть негри? А їм же потрібно дати надію, хіба ні?

— Ні.

— Чому ні?

— Через зраду. Нас можуть зрадити.

— То хай знають вони, білі. Хай знають про вас, як про мафію, як про ку-клукс-клан. Хай бояться, то й поводитимуться по-людському.

— Мелеш дурниці. Хіба так буває, що одні знають, а інші не знають? Крім того, ми не такі, як вони. Всі мафіозі ненормальні. Так само й куклукскланівці. Перші вбивають задля грошей, другі — задля розваги. Мають величезні зиски, мають протекцію. Ми не маємо. Йдеться не про те, щоб інші люди знали про нас. Ми нічого не кажемо нашим жертвам, хіба що шепочемо на вухо: «Твій день настав». Вся перевага нашої діяльности — в потайності, в нерозголошенні. Ніхто з нас не відчуває неприродної потреби обговорювати наші дії, розповідати про них. Ми не обговорюємо подробиць. Ми просто дістаємо завдання. Якщо негра вбито в середу, то завдання дістає братчик Середа. Якщо ж убивство сталося в понеділок, то справу доручають Понеділку. І ми просто повідомляємо один одного, коли виконуємо завдання. Не описуємо, як це було, не кажемо, хто це був. А якщо хтось має такої діяльности аж по зав’язку, як ото страховий аґент Роберт Сміт, то він радше накладе на себе руки, ніж здуру зізнається. Як ото Портер. Він геть зламався. Братчики вже подумували були замінити його кимсь іншим. Але Портер потребував лише перепочинку. Тепер з ним усе гаразд.

Задивившись на приятеля, Дояр відчув, як тілом пробіг довго стримуваний спазм.

— Я не можу такого сприйняти, Гітаро.

— Знаю.

— Забагато цього всього, як на мене. Недобре воно.

— Що саме?

— По-перше, ти можеш попастися поліції.

— Цілком можливо. Але коли мене спіймають, то я попросту згину раніше, ніж належало б. Як я помру й коли — мені це байдуже. Мені не байдуже одне — за що я помру, для чого я живу. Коли я попадуся їм у лапи, то мене засудять за один-два злочини. Аж ніяк не за всі. Й усе одно залишаться ще шість братчиків — днів тижня. Ми вже віддавна діємо. І, повір мені, діятимемо ще дуже-дуже довго.

— Ти не маєш права оженитися.

— Не маю.

— Не можеш мати дітей.

— Не можу.

— І що це за життя?

— Я ним задоволений.

— У ньому немає любови.

— Любови? Немає любови?! Ти що, не слухав мене? Все, що я роблю, — не з ненависти до білих, а з любови до нас. З любови до тебе. Усе моє життя — любов.

— Чоловіче, ти з глузду з’їхав.

— Так вважаєш? То скажи мені: оці євреї, що перебули концентраційні табори, полюють на нацистів з ненависти до тих чи з любови до мертвих євреїв?

— Це не одне й те саме.

— Тільки тому, що євреї мають гроші й засоби пропаганди.

— Не тільки. Євреї віддають нацистських злочинців до суду. А ви вбиваєте, причому не вбивць. Розправляєтеся з невинними людьми.

— Я вже тобі сказав, що немає...

— У такий спосіб лиху не зарадиш...

— Дояре, ми бідні люди. Я працюю на автозаводі. Решта наших людей ледве зводить кінці з кінцями. Де гроші, де підтримка від держави? Хто допоможе нашій справедливості? Ти кажеш, євреї віддають злочинців до суду. А ми хіба маємо суд? Чи є хоча б один суд у цій країні, у якому присяжні покарають білих винуватців? Дотепер є місця, де негр не може свідчити проти білого. Там суддя, присяжні й весь суд мають узаконене право не брати до уваги всього, що скаже чорношкірий. А це означає, що чорну людину визнають жертвою злочину тільки тоді, коли це ствердить біла людина. Тільки тоді. Якби було щось подібне до справедливости на судових розглядах справ про білих придурків — убивць негрів, то не було б «Семи днів». Але справедливости немає, тому ми й діємо. Без грошей, без підтримки, без костюмів, без газет, без сенаторів, без лобістів. І без якихось ілюзій!

— Ти говориш зовсім як той рудоголовий негр, що звався Ікс. Чому б тобі не підтримати його й не назвати себе Гітарою Іксом?

— Ікс чи Бейнз — яка різниця? Чхати я хотів на імена й на прізвища.

— Ти не розумієш, що він хотів сказати. Хотів дати зрозуміти білим людям, що він не приймає свого рабського прізвища.

— Мені байдужісінько до того, що знають чи й кажуть білі. До того ж я приймаю своє ім’я. Це частина мене самого. Гітара — це моє справжнє ім’я, Бейнз — прізвище мого рабовласника. І мені досить цього. Рабські імена не цікавлять мене. Хвилює мене — рабський статус.

— І через вбивства білих людей цей статус зміниться?

— Гадаю, що так.

— А чи зміниться й мій рабський статус?

— А хіба ні? — всміхнувся Гітара.

— Та ні, чорт візьми! — спохмурнів Дояр. — Невже я довше житиму тільки через те, що ви всі читаєте газети й потім влаштовуєте засідки на бідних білих стариганів?

— Річ не в тім, щоб ти довше жив. Річ у тім, як і чому ти живеш. Йдеться про те, щоб твої діти могли плодити дітей. Про те, щоби створити світ, у якому білі люди добряче задумуватимуться, перш ніж лінчувати.

— Гітаро, нічого з цієї бридні не змінить життя — чи то мого, чи то якогось іншого негра. Те, що ви робите, — дурість. І ще одне: воно