Читати книгу - "Пісня Соломона"

то й вони палять; якщо негритянку зґвалтували й замордували, то й вони ґвалтують і мордують. Якщо можуть. Якщо ж не можуть розправитися точнісінько так само, то стараються, аби було якнайподібніше. Називають себе «Сім днів», їх семеро. Завжди семеро й тільки семеро. Якщо хтось із них помре, чи покине їх, чи буде нездатний до такої діяльности, то вони приймають когось іншого. Не відразу, бо вибір вимагає часу. А вони ніколи й не квапляться, час — їхній козир. Перегодити, перетривати... Не нарощувати числа членів, бо тоді була б небезпека, що все викриється. Вони не пишуть своїх імен у виходках, не похваляються перед жінками. Час і мовчання. Це їхня зброя, тож вони діятимуть завжди.

Все почалося 1920 року, коли вбили рядового з Джорджії, а перед тим оскопили його. Ще й осліпили цього ветерана, що повоював у Франції й повернувся з Першої світової. Тоді-то й постало це братство. Я один із братчиків.

Весь час, коли Гітара говорив, Дояр сидів тихо. Тепер його тіпало й морозило.

— Ти... ти вбиватимеш людей?

— Не людей. Білих.

— За що?

— Я вже сказав, за що. Так треба, так має бути. Належить підтримувати рівний рахунок.

— А якщо не робити цього? Якщо лишити все, як є?

— Тоді світ буде зоопарком, а я не зможу в ньому жити.

— Чому ви не переслідуєте тих, що вчинили злочини? Чому вбиваєте невинних людей? Чому не вбивць?

— Нам все одно, хто скоїв злочин. Кожен із них може це зробити. Тож ми вибираємо одного з них. Немає невинних білих, бо кожен із них — якщо й не фактичний вбивця негрів, то потенційний. Гадаєш, їх згіршив Гітлер? Таж вони тільки тому вважають його біснуватим, що їм довелося піти на війну. Гітлер — звичайна, нормальна біла людина. Він убивав євреїв і циган, бо не мав нас. Чи ти бачив, щоб куклукскланівці обурювалися ним? Не бачив і не побачиш.

— Але ж люди, що лінчують і каструють, — це схибленці, Гітаро. Схибленці.

— Щоразу, коли хтось зробить таке одному з нас, кажуть, що це справа рук схибленця або розумово відсталого. Це те саме, що назвати його, скажімо, п’яним чи замороченим наркотиками. Чому ти ніколи не станеш виколювати людям очі й розбивати голови, хай навіть будеш п’янющий як чіп чи по горло напханий наркотиками? Чому ніколи не станеш таким схибленцем? Більше того, чому негри, найсхибленіші, найтупіші в усій Америці люди, не докочуються до такого збоченства? Білі люди — ненормальні. Вся їх раса — ненормальна. Дуже важко взяти гору над ворогом-збоченцем.

— Ну а ці, нормальні? Декотрі білі жертвують собою заради чорних. Справді йдуть на жертви.

— Це означає лише те, що таких нормальних — один-два. І їм не вдасться покласти край вбивствам. Нехай цих добряків і вражає насильство, та нічого вони з ним не вдіють. Ці білі можуть навіть виступати публічно проти, та їм не спинити вбивць. Можуть навіть жертвувати собою, проте чорних все одно вбиватимуть. Отже, й ми вбиватимемо.

— Ось тут помиляєшся. Таких білих не один-два. Їх багато.

— Та невже? Дояре, якби Кеннеді напився до чортиків і нудився, сидячи біля печі десь у Міссісіпі, то неодмінно приєднався б знічев’я до натовпу, що лінчує чорношкірого. При таких обставинах виплила б наверх ота ненормальність. А я одне знаю: хай який буду п’янющий, хай який знудьгований до блювоти, та ніколи не приєднаюся до лінчувальників. Знаю, що й ти не приєднаєшся, ані жодний негр — знайомий мені чи незнайомий. Ніколи. Нізащо на світі не вийду знічев’я з дому, щоб випустити бебехи першому стрічному білому. А білі саме так і чинять. Причому не задля зиску, який вони майже завжди ставлять за мету. Задля забави. Збоченці.

— Ну а... — Дояр спробував пригадати когось із білих, що безперечно допомагав неграм. — А Швайцер? Альберт Швайцер. Він теж пішов би на лінчування?

— І не завагався б. Плювати йому на тих африканців. Йому все одно — люди вони чи щури. Він діяв так, як у лабораторії: випробував себе й довів, що може ставити експерименти не на собаках, а на людях.

— А як тобі Елеонора Рузвельт?

— Про жінок я нічого не знаю. Не знаю, на що вони здатні, зате дуже добре пам’ятаю одну картинку з білими мамунцями. Піднімають понад голови своїх діточок, щоб ті добре бачили, як на дереві горять негри. Гадаю, що й місіс Рузвельт повелася б так само. А про містера Рузвельта — не гадаю, а знаю. Якби його завезти в тому інвалідському візку до якогось запилюженого містечка в Алабамі й дати дрібку тютюну, шахівницю, крапельку віскі й шнурок у руки, то й цей містер лінчував би. Кажу тобі: коли складуться обставини, то всі білі підуть на таке. А ми, при таких самих обставинах, — не підемо. Отже, немає значення, що деякі з них не вбивають. Я слухаю. Читаю. І тепер я певен, що вони вже себе пізнали. Знають, що вони ненормальні. Їхні письменники й митці стверджують це вже віддавна. Кажуть читачам і глядачам, що ті схиблені й розбещені, й називають це трагедією. В кіно це називається пригодою. Саме цю розбещеність вони хочуть показати природною, гідною похвали. А вона не така. Це хвороба в їхній крові, в будові хромосом.

— Сподіваюся, ти зможеш це довести. Науково.

— Не зможу.

— А мав би довести, перш ніж пускатися на такі вчинки.

— А вони хіба доводять щось науково, перш ніж убивати нас? Ні. Вони спершу вбивають, а тоді намагаються знайти наукове обґрунтування нашої смерти.

— Постривай, Гітаро. Якщо вони такі лиходії й такі збоченці, як кажеш, то чому ти хочеш бути схожим на них? Ти б не хотів бути кращим від них?

— А я і є кращий.

— Але ж ти робиш те, що роблять найгірші з них.

— Так, але я розсудливий.

— Розсудливий? Як це розуміти?

— По-перше, я роблю це не задля забави. По-друге, не маю на меті здобути владу, славу, не маю на меті заволодіти землею чи грішми. По-третє, я ні на кого не маю ненависти.

— Не маєш ненависти? Це неможливо!

— А ось і можливо. Мені бридко таке робити. Я боюся це робити. Дуже важко йти на таке, коли ти не маєш ненависти, коли ти не п’яний, не заморочений