Читати книгу - "Посмертні записки Піквікського клубу"

Містер Піквік поздоровив з таким набутком щасливого власника непоборного одягу, і містер Пітер Магнус деякий час мовчав, очевидно, замріяний.

— Вона-чудове створіння, — сказав він нарешті.

— Правда?

— Надзвичайне, — ствердив містер Магнус. — Вона живе миль за двадцять звідси, містер Піквік. Я знав, що вона мала приїхати сюди надвечір сьогодні і перебути тут увесь завтрішній день, і скористався з нагоди. Я гадаю, що готель — дуже хороше місце, щоб свататись. Жінка, подорожуючи, завжди більше відчуває самотність, ніж бувши вдома. Як на вашу думку, містер Піквік?

— Дуже можливо, що й так, — одповів той.

— Вибачте, дуже прошу, — перепросив містер Пітер Магнус, — але я людина з природи дуже цікава, і мені страшенно хотілося б знати, що привело вас сюди.

— Значно менш приємна справа, як ваша, — признався містер Піквік, і на саму згадку кров набігла йому на обличчя. — Я приїхав сюди, сер, викрити шахрайство й брехливість однієї особи, на яку я сліпо звірявся.

— Це й дійсно дуже неприємна справа, — погодився містер Пітер Магнус. — Жінка, я гадаю, га? Я знаю, що то значить бути ошуканим, сер. Мене самого обдурювали разів зо три чи чотири.

— Дуже вдячний за співчуття, яке ви виявили в моєму сумному випадкові,— сказав містер Піквік, накручуючи свого годинника й кладучи його на стіл, але…

— Ні, ні,— перебив його Пітер Магнус. — Ні слова більше. Це, правда, дуже сумний випадок. Я ж бачу, я бачу. А яка тепер година, містер Піквік?

— Початок першої.

— Боже мій, як пізно! Час уже лягати. Я пошкоджу собі, сидячи тут, бо буду занадто блідий ранком.

Згадавши про можливість такого лиха, містер Пітер Магнус зараз же покликав покоївку. Коли смугнасту торбу, червону торбу, шкіряну коробку на капелюх і пакунок у коричневому папері віднесли до нього в спальню, він і сам пішов туди з японським свічником у руках. Містера Піквіка з другим японським свічником покрученим коридором відвели в інший кінець будинку.

— Це — ваша кімната, сер, — сказала йому покоївка.

— Гаразд, — промовив містер Піквік, роздивляючись навкруги.

То був досить просторий номер з двома ліжками і з каміном; вигідніше, зрештою, приміщення, ніж міг сподіватися містер Піквік на підставі своєї недовгої знайомості з готелем.

— На другому ліжку ніхто, звичайно, не спить? — спитав містер Піквік.

— О, ні, сер.

— Дуже добре. Перекажіть моєму слузі, щоб він приніс мені теплої води завтра пів на восьму, і скажіть йому, що сьогодні він мені більше не потрібний.

— Слухаю, сер, — і, сказавши "Надобраніч", покоївка пішла, залишивши містера Піквіка самого.

Посидівши деякий час біля каміна, містер Піквік відчув, що засинає, і почав роздягатися, аж тут згадав, що внизу на столі він забув свого годинника. Годинник той містер Піквік носив у своїй жилетній кишені більшу кількість років, ніж нам хотілося б назвати. Він звик до нього. Думка про можливість заснути, не чувши його лагідного цокання під подушкою або на столику коло ліжка, здавалась містерові Піквіку неймовірною. Отже, не бажаючи дзвонити такого пізнього часу, він одягнув фрак, який тільки но скинув, і, взявши в руку японський свічник, тихенько подався на перший поверх.

Що більше східців проходив містер Піквік, то більше їх, здавалось, залишилося пройти ще, і, коли йому випадало, потрапивши в якийсь вузький коридор, почати поздоровляти себе з закінченням подорожі, перед його здивованими очима раптом з'являлися нові сходи. Нарешті йому пощастило добратися до передпокою, через який, він пригадував, вони входили в будинок. Дослідивши низку проходів і зазирнувши в силу кімнат, він, кінець — кінцем, опинився таки в тому кабінеті, де вони перебули вечір, і знайшов на столі свою власність.

Містер Піквік, тріумфуючи, вхопив годинника й побрався назад до своєї спальні. Але коли зійти вниз було так трудно, то подорож нагору здавалась незрівнянно труднішою. В усіх напрямках ішли ряди кімнат, оздоблених коло дверей чобітьми найрізноманітніших розмірів, фасонів і форм. Двадцять разів повертав він ручку дверей кімнати, що достеменно нагадувала його спальню, але брутальний оклик „що треба?" примушував його тікати з надзвичайною швидкістю. Він доходив аж до розпачу, коли його увагу привернули відчинені двері. Він глянув усередину. Нарешті! В кімнаті стояли два ліжка, так само як, він то чудово пам’ятав, стояли вони в його спальні, і в каміні жеврів ще вогонь. Свічка, не дуже довга й тоді, як він її одержав, через протяги в коридорах, згоріла швидше, ніж звичайно, і погасла, як тільки він причинив двері. „Нехай", — подумав містер Піквік, — я можу роздягтися й при світлі каміна".

Ліжка стояли обабіч дверей, і між кожним з них і стіною було досить місця для плетеного стільця, куди сідали перед тим, як лягати спати, і після того, як уставали з постелі. Запнувши завісу на своєму ліжку з боку дверей, містер Піквік сів на плетений стілець і, не кваплячись, скинув з себе гетри й черевики. Потім він зняв і дбайливо поскладав фрак, жилет і краватку, витяг свій нічний ковпак, закріпив його на голові й зав’язав під підборіддям, як робив завжди, поворозочками. Він саме лагодився роздягатись далі, коли на заваді йому стала несподівана перепона — увійшов хтось із свічкою і, причинивши двері, поставив її на туалетний столик.

Особа увійшла так тихо, що містер Піквік не мав змоги ні озватись, ні спинити її. Хто б це міг бути? Злодій? Яканебудь зловмисна людина, що бачила як він повертався з годинником у руках? Що його робити?

Єдиним способом побачити таємничого гостя, не наражаючись на небезпеку бути ним викритим, було злізти на ліжко, розсунути завісу й глянути в кімнату. До такого маневру він і вдався і, наклавши окуляри та притримуючи руками завісу, вистромив крізь отвір голову в нічнім ковпаку.

Глянувши, містер Піквік мало не знепритомнів з жаху й сорому. Коло туалетного столика стояла немолода вже леді в жовтих папільйотках і розчісувала те, що дами звуть у себе буйним волоссям. Неуважлива леді не тільки зайшла у чужу кімнату, а, очевидно, збиралась і залишитись тут на цілу ніч, бо принесла з собою свічку і з обачності поставила її в таз із водою, де вона горіла, як величезний маяк серед маленького ставка.

„Чорт бери, от жахливе становище!" — подумав містер Піквік.

— Гм! — кашлянула леді, і голова містера Піквіка пірнула за завісу з швидкістю автомата.

„Ніколи не бував я в такому прикрому становищі", — думав бідолашний містер Піквік, і його пройняв холодний піт.

Бажання бачити