Читати книгу - "Карта днів"

— Не проти, якщо я дивитимусь? — запитав я.

— Якщо ти не проти запаху хімікалій. У декого це спричиняє головний біль.

І вона знову стала щось там робити зі збільшувачем.

— Мені от цікаво, чому ти не використовуєш цифрову камеру? — запитав я. — Це було б набагато легше.

— Це як твій телефон-комп’ютер?[30]

— Типу того, — відказав я і, щойно мені нагадали про телефон, знову його перевірив, але пропущених викликів не було.

— Бо всередині більшості петель вона не працюватиме, — пояснила Емма. — Так само, як і твій телефон-комп’ютер. А ця стара кобилка… — вона підняла свій розкладний фотоапарат, — вона може проїхати де завгодно… Окей, зачини двері.

Я зачинив. Вона увімкнула червоне світло та вимкнула біле над головою. Ми занурились у майже повну темряву, і там було так тісно для нас обох, що було важко не задіти Емму, поки вона щось робила.

Проявлення фотографій, а особливо плівки, вимагає дуже точної роботи з таймером. Кожні сорок п’ять секунд Еммі доводилося збовтувати одну з баночок (де була плівка) або виливати з неї один хімічний розчин та заливати інший, або ж вішати негативи сушитися. А в проміжку між цими діями нічого не залишалося, як чекати. Чекати та цілуватися в кутку тісної та залитої тьмяним червоним світлом ванної. Наш перший сорокап’ятисекундний поцілунок був пробним та пестливим, і він нас тільки розігрів. Другий був не таким стриманим. А під час третього ми перекинули якусь ванночку з хімікатами і після цього взагалі вже не звертали уваги на таймер. Я майже впевнений, що принаймні одну з плівок було безнадійно пошкоджено.

І тут почав дзвонити мій телефон.

Я вирвався з обіймів Емми та вихопив мобільник із кишені. На екрані було «Номер не визначився». Я відповів:

— Алло?

— Слухай уважно, — це був той же непривітний голос на іншому кінці, Ейч. — Ейбове місце, дев’ята година вечора, рівно. Сядь за його столик. Замов його звичайну їжу.

— Ви хочете, щоб я… зустрівся з вами?

— І приходь сам.

Він поклав слухавку.

Я опустив телефон.

— Це було швидко, — зауважила Емма. — І?

— Нам призначили побачення.

* * *

Що ви зазвичай одягаєте на співбесіду з мисливцем на порожняків? Я не був упевнений, що обрати, тому вирішив даремно не ризикувати — одягнув джинси, мої найкрасивіші кросівки та найпрактичнішу сорочку, яка в мене була, — зеленувато-блакитного кольору сорочку-поло з логотипом аптеки «Кмітливий помічник» і з моїм ім’ям, вишитим над кишенею. Емма вирішила залишитись у своєму одязі воєнного часу кінця 1930-х років: просте синє плаття, підперезане на поясі сірою стрічкою, і чорні черевики без підборів. Я не сказав їй, що Ейч розпорядився прийти мені самому. Я на жодну місію не хотів іти без неї, тому все це мало сенс, тільки якщо вона буде зі мною. Сказати їй, що вона не була запрошена, означало тільки змусити її почуватися ніяково.

Наші друзі, котрих я перед цим возив на шопінг до торговельного центру, у цю мить приміряли куплений їм одяг, а решта наших дивних і досі були в Акрі. Тому вислизнути непоміченими нам було неважко. О восьмій тридцять вечора ми з Еммою вже їхали до міста.

Я сподівався, що зрозумів лаконічні інструкції Ейча. Якщо «Ейбове місце» могло означати багато чого, то «його столик» і «його звичайна їжа» наводили мене на думку тільки про одне особливе місце — ресторанчик «Мел-О-Ді», дешеву старомодну закусочну з інтер’єром вагона-ресторану, що знаходилася на трасі Ю-Ес-41. Там, іще звідтоді, як бог був дитиною (або із 1936 року, що було майже те саме), подавали жирні гамбургери та дешеві комплексні обіди. Це було наше улюблене місце, моє та Ейба, незмінна позитивна деталь усіх моїх дитячих спогадів. Я любив його, але мої батьки зазвичай сюди не заходили (воно «навіювало депресію», і тут подавали «їжу для стариганів»), тож воно було тільки моє та Ейбове. Нас можна було знайти тут за одним і тим же столиком біля вікна мало не кожної суботи по обіді — мене з липким сендвічем, що з тунцем та плавленим сиром, плюс суничний молочний коктейль, а Ейба з тарілкою печінки з цибулею.

Востаннє я тут був, коли мені було дванадцять чи тринадцять. Я не міг навіть пригадати, чи проїжджав тут десь недавно, і раптом звернув увагу, що мало не молюся, щоби той ресторанчик був іще там. Місто швидко мінялося, і більшість неповторних старих будівель були знесені, щоби звільнити місце для банальних сучасних торговельних центрів. Нервуючи через це, я тиснув на газ, слухав радіо та барабанив пальцями по керму.

Я зробив поворот, і мета нашої подорожі показалася за гайочком із вічнозелених дубів. Здавалося, що цей ресторанчик зовсім не чіпляється за життя: його паркувальний майданчик був майже порожнім, а старий неоновий знак частково згорів.

— Це тут він хотів із нами зустрітись? — запитала Емма, пильно вдивляючись у віконце, коли я паркувався.

— Я впевнений на дев’яносто вісім відсотків.

Вона глянула на мене скептично:

— Пречудово.

Ми зайшли всередину. Це місце зовсім не змінилося. Жовті пластикові сидіння по обидва боки від столиків — довгі, на кілька місць, як у поїзді, — і між кожним таким «купе» штучні рослини; далі — довга стійка, покрита термостійким ламінатом, сатуратор.[31] Я поглядом пошукав навколо людей, котрі б, на мою думку, могли бути схожими на Ейча, але там були лише дуже старенька пара в кутку та пошарпаного вигляду середніх літ чоловік, який попивав собі чашку кави біля стійки.

Офіціантка крикнула нам через усю обідню залу:

— Сідайте, де хочете!

Я підвів Емму до столика коло вікна, де завжди сиділи ми з Ейбом. Ми стали читати меню.

— А чому це називається «Мел-О-Ді»? — запитала вона.

— Думаю, колись це було одним із тих місць, де працювали співаючі офіціанти.

До нашого столика причовгала офіціантка. У неї була згорблена спина та біловолоса перука, яка не відповідала її зморшкам, і макіяж її було накладено нерівно. «Норма» — було написано її ім’я на бейджику. Я її впізнав — вона працювала тут із давніх-давен. Вона зняла окуляри для читання, що були на ній, глянула на мене й усміхнулася.

— Це ти, молодший? — спитала вона. — Боже мій,